26 жовтня в Українському Католицькому Університеті відбувся семінар “Поміж II-м та III-м світом, або Голос Церкви та українські реалії”

Інститут релігії та суспільства спільно з Комісією «Справедливість і мир» організували семінар на тему «Поміж ІІ та ІІІ світом, або Голос Церкви та українські реалії», метою якого було подивитися на економічні, соціальні, політичні, культурні проблеми, які заторкувала енцикліка, в українському контекті. Своїми ідеями поділились з нами юрист та викладач соціальної думки Церкви Андрій Костюк, проректор Українського католицького університету з питань стратегічного планування та доктор філософії, Володимир Турчиновський та відомий правозахисник, Президент Інституту релігії та суспільства, Мирослав Маринович.

Андрій Костюк «Альтернативний підхід до виходу з фінансової кризи на основі енцикліки Caritas in Veritate»: «Папа починає свою енцикліку з питань правди і любові, де правда і любов є основою для будь-якої діяльності, в тому числі, діяльності економічної. Caritas in veritate тісно пов’язана з енциклікою Populorum progressio, виданою папою Павлом VI у 1967 році. Це був історичний час, коли людина вийшла в космос; час, коли країни третього світу звільнялися від колоніальної залежності, час розвитку індустрільної економіки. І Павло VI говорить, що розвиток дуже часто звужується до економічної сфери: кількість продукції виробленої на одного споживача. «Поняття розвитку є центральним для розуміння того, куди рухається людська цивілізація, чи куди вона повиннна рухатися», – зазначає А. Костюк. Поняття глобальних корпорацій, з якими держава не може справитися стає глобальною проблемою. Глобальні корпорації створюють клімат гіперконкуренції, яку вважають панацеєю від усіх бід – і від бідності, і від депресії. Гіперкорпорації стають власниками людських ресурсів, і чи не є небезпечним назвати відносини особи і підприємства словом «ресурс», тобто, інструменталізувати відносини?

Енцикліка говорить про парадоксальну реальність у якій ми живемо. Наприклад, знову-таки, людські ресурси, є з одного боку, придатком до машинних ресурсів, а з іншого боку, є споживачами. «Дуже часто ми розуміємо розвиток як збільшення кількості чогось», – зауважує А. Костюк, – «проте, збільшення кількості показників не завжди дає нову якість життя», це може бути кількісне зростання в нікуди. Центральна ідея енцикліки полягає у тому, що кризи подібного роду є неуникні, якщо не буде змінено підхід до економічного життя. Папа вважає, що основною проблемою глобальної економіки є егоїзм: небажання звертати увагу на щось інше, аніж максималізацію власного інтересу. І якщо ми говоримо про глобальне потепління, а з іншого боку говоримо про зростання валового продукту і немає іншого критерію успішності, то ми самі себе заганяємо в пастку, бо одна наша теза суперечить іншій. І тут папа говорить про те, що є основою християнства, тобто, про те, що окрім власного інтересу є здатність людини до трансценденції, і здатності любити, і здатності дарувати. Поняття дару є основним поняттям у даній енцикліці. В контексті економічного аналізу ми говоримо про обмін, але дуже рідко говоримо про безкорисливість, про дар як мотив вчинку. І одним із виходів з економічної кризи папа вважає звернення особи до самої себе не як до економічного агента і знаряддя заробляння грошей для себе чи для своєї сім’ї, а як до вільної особи зі здатністю дарувати. Папа абсолютно свідомий, що ці речі неможливо встановити за допомогою законодавчих актів; вони передбачають моральний порух душі

Володимир Турчиновський, “Філософія розвитку та українські реалії. До питання дару і мотивації (текст опубліковано 27.10.09 на веб-сайті Західної Аналітичної Групи zgroup.com.ua/article.ph )

Мирослав Маринович, «Дві сторони однієї загрози: любов без правди і правда без любові»:

Енцикліка була доволі широко обговореною в католицькому середовищі. Джордж Вайгел, відомий біограф Івана Павла ІІ, розкритикував, насамперед, мову енцикліки, яка є укскладненою. А друге, це те, про що говорить єзуїтський богослов, Джон Колман: папа хотів цією енциклікою сказати дуже багато, можливо, аж забагато, для того, щоб вона була легко сприйнятою. В цілому в енцикліці говориться про взаємозв’язок між правдою, любов’ю і справедливістю, проблеми розвитку, глобалізації, екології, соціальної нерівності, проблеми біоетики та морального богослов’я; інші. Іншими словами, це була така спроба дати всеохопний погляд на проблеми розвитку на базі правди і любові, і це приводить до того, що ця енцикліка приречена на селективне читання.

Мирослав Маринович говорить про взаємозвязок правди і любові. «Спочатку папа нагадує, що любов є всім: Бог є любов». Для папи Бенедикта XVI любов і правда є взаємодоповнювальними. Це просто є два імені одного і того самого Бога. Окрім ускладненої мови ця енцикліка містить розсипи надзвичайно містких, дуже лаконічних, гарних цитат, які можуть слугувати як афоризми. Наприклад, «без правди любов деградує в сентименталізм». Український читач може потрапити у дуже небезпечну пастку: пастку розрізнення правди і любові. З одного боку, дуже часто, полемізуючи, ми голосимо свою правду, ніби рубаючи мечем; ріжемо правду в очі; з іншого боку, є інша крайність, це коли ми любимо сліпою любов’ю, воліючи не помічати неправди. І це тягнеться від ситуації в сім’ї, коли, мати, наприклад, не хоче помічати правди про свою дитину до ситуації в державі, коли йдеться про критику власної держави. А папа говорить про вміння поєднувати правду і любов, наприклад, «захист правди, пропонування її з покорою і переконаністю, а також, свідчення про неї в житті є необхідними і незамінними формами любові» Візьмемо, наприклад, наш невдалий діалог з Російською Православною Церквою, у якому йдеться про те, що уніатизм – це зло. Вірними правді можна бути тоді, коли «облічать зло». І це означає, що потрібно не толерувати «уніатов», «ізганять із храма как ізчадіє ада», і таким чином починається все з правди, а закінчується ненавистю чи ворожнечею. Це – дуже людський спосіб думання. Ми не помічаємо, що ненавидячи якийсь феномен, ми починаємо ненавидіти його носія і тим самим порушуємо принцип любові. Любов перевершує справедливість, бо любити – це жертвувати щось своє іншому; але ніколи немає любові без справедливості. «Хто любить інших – перш за все справедливий щодо них». Дуже часто українці уявляють собі концепцію любові, втілену у формі сім’ї; а у суспільстві діє принцип такого собі дарвінізму: виживає найсильніший. Що пропонує папа? – Любов є не тільки основою стосунків на мікрорівні (дружніх, сімейних), але також і основою стосунків на макрорівні (суспільних, економічних і політичних). Дуже цікавим є аналіз папою феномену глобалізації. Без сумніву глобалізація є позитивним феноменом і сама по собі представляє велику можливість, бо є двигуном виходу суспільства з відсталості. Проте, без любові цей планетарний імпульс може завдати шкоди людській сім’ї. Тут знову Католицька Церква пропонує свою парадигму цивілізації любові, крізь яку повинне розглядатися явище глобалізації. Колосальною є інша думка папи: нас глобалізація стискає, але не робить ближчими; «суспільство щораз глобалізованіше, зближує нас, але не робить братами». Завдання людини папа виписав афористично: люди, будучи адресатами Божої любові, стали її суб’єктами і покликані, щоб стати інструментами благодаті, щоб поширювати любов Божу і творити мережі любові. Це слово «мережа» дозволяє не відчувати себе самотнім, мати вплив на суспільство, бо якщо взятися за руки і створити мережу любові, то сили зла все-таки її не подолають

Дискусія:

Eнцикліка говорить про переосмислення ролі держави у питанні сучасної економічної кризи. Що це мало би бути? Як би це мало би виглядати? Чи держава мала би якимось чином регулювати ринкові відносини?

– Андрій Костюк: Папа пише, що з одного боку держава повинна діяти на принципі субсидіарності, тобто, втручатися тільки там, де вона мусить, тобто «максимум свободи, де можливо, і мінімум втручання, де необхідно». З іншого боку, папа говрить що створення наддержавних структур управлінських, правових і судових виглядає неуникненним. Тому, такі думки дають підставу вважати, що папа є апологетом світового уряду. Це не так.

– Орест Друль: Тут йдеться також про питання солідарності: якщо раніше держава займалася питанням підтримки, то зараз не тільки держава має цим займатися. Не можна інсталізувати дар; дар має залишатися даром, а не обов’язком.

– Бенедикт XVI пише про економіку дарування. Яким чином ми маємо це розуміти? Чи означає це, що одні країни мають «подарувати» позики іншим країнам, які їх брали?

Андрій Костюк: Бенедикт говорить про позику зовсім інакше, аніж говорив Павло VI: слід відрізнити допомогу, яка помагає, і допомогу, яка нас розбещує. Рівень споживання росте надзвичайно швидко, і разом з матеріальною допомогою ми ковтаємо різного роду сурогати, культурні замінники і т.д.

Володимир Турчиновський: Філософія дару: я даю себе, дар – це момент певного служіння.

Мирослав Маринович: питання дару – це дуже тонка діалектика. Що краще – дати людині шклянку води, чи показати де озеро?

Орест Друль: папа вчить нас, що світ не є одноколірним; папа вчить, що є одна сторона і є друга сторона. Є дихотомія, немає правди без любові і немає любові без правди. Для папи правда – це також і справедливість. Любов у значенні енцикліки – це милосердя.

Що папа хоче цією енциклікою сказати? Справедливість як чеснота і справедливість як іниституція. Зараз розпочався інституційний вибух. Основне зараз, щоб інституція мала норми. З другого боку, ми маємо справедливість як чесноту.

Якщо ми підемо до економіки; економіка будується на довірі. Купівля не є економічним актом; тут завжди присутня моральна дія. Без довіри все розсипається; а довіра – це і є акт дару. Не можна тільки нормами будувати суспільство; у кожній людині повинна бути присутня чеснота справедливості, правди. І у нас, в Україні є така ілюзія, що законодавчо можна все визначити. Наприклад, закон про вибори: у нас надзвичайно добре все виписано, але у нас надзвичайна кількість правопорушень, бо немає того внутрішнього стержня, який би тримав людину у будь-якій життєвій ситуації.