Іван Павло ІІ. Laborem exercens (1981)

«З ПРАЦІ СВОЄЇ»

До достойних в Єпископстві братів і священиків,

до чернечих чинів і дорогих синів і дочок Церкви,

і до всіх людей доброї волі з нагоди 90-річчя енцикліки „Рерум Новарум».

Достойні Брати, Достойні Сини й Дочки, Привітання Вам й Апостольське Благословення!

 

З праці своєї споживатиме людина свій хліб щоденний[1], тож за посередництвом праці має спричинитися вона до розвитку науки й техніки, зокрема ж до того, щоб раз у раз підносити культурний і моральний рівень суспільства, в якому вона живе як член братерського спілкування. Праця означає всю оту діяльність, яку людина виконує без огляду на її характер й обставини, а саме: всю оту людську діяльність, яку можна і треба вважати за працю посеред безлічі тих чинностей, до яких людина здібна і має готовість із своєї природи, із своєї ж таки людської природи. Бо людину створено, на образ і подобу самого ж Бога[2] посеред видимого всесвіту на те, щоб вона підпорядковувала собі землю[3]; тим-то, з самого ж початку вона покликана до праці. Праця вирізняє її з-поміж решти створінь, бо їхню діяльність, що в’яжеться з утриманням життя, не можна назвати працею. Тільки людина є до цього здібна і тільки людина її виконує, виповнюючи працею одночасно й своє буття на землі. Так ото праця має на собі особливе знамення людини і її природи, знамено тієї особи, яка діє в гурті осіб. А знамення те становить собою її внутрішню якість, створюючи начебто її природу.

І. ВВЕДЕННЯ

  1. Про людську працю в 90-річчя енцикліки «Рерум Новарум» („Нових справ»)

Дня 15 травня ц.р. минуло 90 років з того часу як великий Папа „суспільних питань», Лев XIII, проголосив переломову енцикліку, яка розпочинається словами „Нових справ». Тому власне документ отой бажаю присвятити людській пращ, і ще більше бажаю присвятити його людині в розлогому контексті тієї дійсности, якою є праця. Бо якщо людина — як це я висловився в енцикліці „Відкупитель людини», виданій на початку мого служіння на престолі св. Петра — „є першою й основною дорогою Церкви“[4], спираючись, власне кажучи, на незглибне таїнство Відкуплення в Христі, то нам необхідно раз у раз повертатися на ту дорогу і знову крокувати нею, згідно з багатогранністю тих аспектів, в яких вона відкриває нам усе багатство, воднораз же й усі труди людського буття на землі.

Одним з тих відвічних і першочергових, тих повсякчасно актуальних аспектів, є праця, яка домагається, щоб над нею знову замислитися та про неї свідчити. Бо ж виникають щораз то нові питання і проблеми, щораз то нові зроджуються надії, але такої турботи й загрози, що в’яжеться з тим основним виміром людського буття, згідно з яким щодня будується людське життя, і з якого життя людини бере свою гідність, але в якому вміщується одночасно й міра безустанних людських трудів, терпіння, а й тієї кривди та несправедливости, що сягає аж до глибини суспільного життя в межах окремих народів та в міжнародному обсязі. Якщо, отже, правдою є те, що з праці своїх рук людина споживатиме свій хліб[5] — і то не тільки той щоденний хліб, який при житті втримує наше тіло, але також хліб знання і поступу, цивілізації й культури — то правдою воднораз є і те, що той хліб є поживою „в поті лиця“[6], тобто не тільки з особистим зусиллям і трудом, але також з великим напруженням, посеред багатьох конфліктів та криз, які, у зв’язку з дійсністю праці, стрясають життям окремих суспільств і навіть усього людства.

Відзначаємо 90-річчя енцикліки „Рерум Новарум» — „Нових справ» — напередодні нових перемін у технологічній, економічній і політичній системах, що, згідно з думкою багатьох спеціялістів, матимуть на світ праці й продукції не- менший вплив від того, який мала промислова революція в минулому сторіччі. Чинники загального обсягу є різноманітні: загальне впровадження автоматів у різні ділянки продукції, зріст ціни енергії й основних сировин, дедалі більше усвідомлення обмежености природного середовища і недопустимого занечищення того ж середовища. Разом з цим іде й те, що на політичну арену виступають народи, які, після років залежности, вимагають для себе належного собі місця серед народів й участі в міжнародних рішеннях. Оті нові умови і домагання вимагатимуть перетворення і перевіряння систем сучасної економії й розподілу праці. Не виключене й те, що такі зміни для мільйонів кваліфікованих працівників будуть, на жаль, означати брак праці або безробіття, бодай, тимчасове, або ж необхідність набування нової кваліфікації, а й те, що такі зміни принесуть з собою, за великою імовірністю, зменшення чи сповільнення зросту матеріяльного добробуту в краще розвинених країнах. Але можуть вони також принести поліпшення долі та збільшення надій мільйонів людей, які нині живуть в умовах злиднів, що понижують гідність людини.

Завданням Церкви не є переводити наукові аналізи всіх отих змін та їх можливих наслідків у співжитті людей і народів. Навпаки, Церква вважає, що її завданням є раз у раз нагадувати про гідність і права людини праці й звертати увагу на такі ситуації, в яких вони порушуються, намагаючись так впливати на хід тих перемін, щоб разом з ними здійснювався також і правдивий поступ людини й суспільства.

  1. В органічному розвитку діяльности й суспільного навчання Церкви

Праця, оскільки питання людини, напевно перебуває в самому серці того „суспільного питання41, до якого на протязі майже ста останніх років від видання енцикліки „Нових справ44 навчання Церкви зокрема звертається, і чимало тих починань, які в’яжуться з її апостольським по- сланництвом. Якщо на ній бажаю зосередити нинішнє роздумування, то не інакше як лише в органічнім зв’язку з усією традицією того навчання і тих починів. Одночасно ж роблю це згідно з євангельськими словами, щоб із скарбу Євангелія добувати „нове і старе“[7]. Праця напевно „річ стара“ — стара як людина та її життя на землі. Воднораз же й загальна ситуація людини в сучасному світі — якщо її розглядати й аналізувати в різних географічних, культурних і цивілізаційних аспектах — того вимагає, щоб відкрити нове значення людської праці, а й те, щоб окреслити нові завдання, що в цій ділянці стоять перед кожною людиною, перед родиною, перед окремими народами й усім людством і врешті-решт, перед самою ж таки Церквою.

На протязі тих років, що відділяють нас від енцикліки „Нових справ“, суспільне питання не переставало виходити з уваги Церкви. Свідчать про це численні документи Навчального Управління Церкви, як теж повчання Папів й Собору Ватиканського II; свідчать і послання окремих Єпископів; свідчить діяльність різних інтелектуальних осередків та практичних апостольських починань чи то в міжнароднім обсягу, а чи в окремих помісних Церквах. Не легко тут подрібно перелічити всі оті прояви живого зацікавлення Церкви і християн в суспільному питанні, бо їх дуже багато. Внаслідок діянь Собору центральним координаційним пунктом в цій ділянці стала Папська Комісія „Справедливість і Мир“, яка відповідники свої має в окремих Єпископських Конференціях. Назва цієї інституції є дуже промовиста і на те вона вказує, що суспільне питання слід розглядати в його суцільності й сукупності. Зацікавлення ж на користь справедливости мусить тісно в’язатися з зацікавленістю на користь миру в сучасному світі. Промовив тут напевно болючий досвід двох великих світових воєн, які протягом минулих 90 років потрясли багатьма країнами європейського континенту, і також — бодай частково — іншими континентами. Промовила тут, головно після другої світової війни, повсякчас триваюча загроза атомної війни і можливість жахливого самознищення, що звідси береться.

Якщо йдемо по головній лінії розвитку документів Навчального Управління Церкви, то знаходимо в них потвердження власне такого ставлення справи. Коли мова про мир у світі, то ключове місце займає тут енцикліка «Мир на землі» Івана XXIII. Коли ж мова про розвиток самого питання соціяльної справедливости, то слід завважити оце: оскільки в проміжку (енциклік) від „Нових справ“ до „Сорокового року“ Пія XI навчання Церкви зосереджується перш за все на справедливій розв’язці так званої робітничої справи в границях окремих народів, настільки, то в дальшому етапі, те навчання поширює свій виднокруг на цілий глоб. Непропорційний розклад багатств і злиднів у розвинених і недорозвинених країнах і континентах домагаються вирівняння і шукання доріг справедливого розвитку для всіх. У цьому напрямі йде навчання, що вміщається в енцикліці «Мати й Учителька» Івана XXIII, в душпастирській конституції „Радість і Надія“ Собору Ватиканського II й енцикліці «Поступ Народів» Павла VI.

Напрям розвитку цього навчання та, слідом за цим, також зацікавлення Церкви суспільними питаннями цілком відповідає об’єктивному розпізнаванню стану речей. Якщо в минулому в осередку цього питання появлялась головно „клясова“ проблема, то в останньому періоді на перше місце висунулася „світова“ проблема. Отже не тільки клясовий, але й світовий розмір нерівности й несправедливости; послідовно ж не тільки клясовий, але й світовий розмір завдань на шляху здійснення справедливости в сучасному світі. Всебічна ж аналіза ситуації сучасного світу виявила ще глибше і ще повніше значення, що його слід надати тим зусиллям, які спрямовують більше до будування справедливости на землі, аніж колишня аналіза систем суспільної несправедливости, не закриваючи тих нових систем, але домагаючись, щоб їх розглянути й перетворити в більш універсальному розмірі.

  1. Питання праці — ключ до суспільного питання

Посеред усіх тих процесів — чи то об’єктивного розпізнавання суспільної дійсности, а чи навчання Церкви в обсязі складного й багатогранного суспільного питання — очевидно, багаторазово виникає питання людської праці. Є воно подекуди сталим складовим елементом і суспільного життя, і навчання Церкви. Крім того це те питання, що в цьому навчанні є значно старше від останнього дев’ятидесятиріччя. Суспільне навчання Церкви має своє джерело в Святому Писанні, розпочинаючи з книги Буття, зокрема ж — у Євангелію й Апостольських діяннях. Питання праці з самого же початку належало до навчання Церкви, до її науки про людину, про суспільне життя, зокрема ж до її науки про моральність суспільства, яку Церква опрацьовувала згідно з потребами різних епох. Той спадок традиції прийняли Папи й розвинули у своєму навчанні, зв’язуючи його з сучасним „суспільним питанням», головно в енцикліці „Нових справ». В речовому змісті того „питання» і поглиблення проблеми людської праці раз у раз підпадало „осучасненню», зберігаючи незмінно ту підвалину християнської правди, яку можна назвати споконвічною.

Якщо ми в теперішньому документі знову торкаємося цього питання — розуміється, без намагань сказати все на цю тему, — то не з тією метою, щоб лише повторяти й зіставляти те, що досі було змістом навчання Церкви. Йдеться тут радше про те, щоб — може ще більше як досі — унаочнити, що людська праця становить ключ, і то таки найсуттєвіший ключ до всього суспільного питання, якщо намагаємося розглядати його під кутом бачення добра людини. Якщо однак розв’язка — чи вірніш поступове розв’язування — того суспільного питання, що раз у раз наново формується і наново ускладнюється, має іти в тому напрямі, щоб „людське життя вчинити людянішим“[8], то саме тоді отой ключ — людська праця — набуває суттєвішого й більш вирішальнішого значення.

  1. ПРАЦЯ ЛЮДИНИ
  2. В книзі Буття

Церква в тому переконана, що праця становить собою основний вимір буття людини на землі. В цьому переконанні вона ще й утверджується, коли бере до уваги всі здобутки різнорідних наук, присвячених людині: антропологія, палеонтологія, історія, соціологія, психологія й інші. Виглядає, що всі вони засвідчують це незаперечно. Однак це своє переконання бере Церква головно з об’явленого Божого слова. Тому те, що є переконанням розуму, набуває також і характеру переконання віри. Бо Церква — і це варта зазначити — вірить в людину: не тільки в світлі досвіду історичного, не тільки за допомогою різнорідних методів наукового пізнання думки про людину й відношення до неї, але й думки про неї насамперед у світлі об’явлення живого Божого слова. Коли Церква відноситься до людини, то намагається бути речником тих споконвічних задумів і того позазмислового призначення, що його зв’язав з людиною Живий Бог: Творець та Відкупитель.

Джерело того переконання, що праця становить собою основний вимір буття людини на землі, знаходить Церква уже на перших сторінках Книги Буття. Аналіза тих текстів допомагає нам усвідомити, що в них — незважаючи на ввесь той іноді архаїчний вислів думки — висловлюються основні правди про людину, які висловлено уже в речовому змісті таїнства Сотворення. Це ті правди, що вже на початку вирішають долю людини й, одночасно, визначають головні лінії її буття на землі чи то в стані первісної праведности, а чи й тоді, як гріх зірвав первісний союз Творця із своїм створінням в людині. Коли людина, створена „на образ Божий… чоловіком і жінкою“[9], чує слова „будьте плідні й намножуйтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі“[10] — і хоч ті слова не говорять прямо й виразно про працю, то немає будь-якого сумніву, що говорять про неї посередньо, як про ту діяльність, яку людина має виконати на землі. Авже ж, людина має виявити її сутність. Людина є образом Божим, між іншим, завдяки тому велінню, яке дістала від Творця, щоб підпорядковувати собі землю і панувати над нею. Людина, кожна людська істота, виконуючи це доручення, віддзеркалює в собі діяльність самого ж Творця всесвіту.

Коли працю розуміти як «перехідну» діяльність, тобто таку, що бере свій початок з людини-суб’єкта, то вона, скеровуючись до зовнішнього предмета, встановлює своєрідне панування людини над «землею» й панування оте вона далі закріпляє і розвиває. Очевидно, що під тією «землею», про яку мова в біблійному тексті, треба розуміти насамперед той фрагмент видимого всесвіту, якого людина є жителем; однак посередньо можна розуміти ввесь видимий світ, оскільки він може перебувати в обсязі впливів людини та її розшуків з метою задоволення своїх потреб. Крім того слова «підпорядковувати собі землю» мають величезний засяг: вказують на ті всі засоби, які скриває в собі земля (посередньо ж і видимий світ); за допомогою свідомої діяльносте може людина відкривати ті засоби й доцільно їх використовувати. Так ото слова, записані на самому початку Біблії, ніколи не перестають бути актуальними. Вони охоплюють всі минулі епохи цивілізації й економії однаково як усю сучасність і майбутні фази розвитку, які, мабуть, вже зарисувалися, однак здебільша все ще людині незнані й перед нею закриті.

Якщо іноді говориться про періоди «пришвидшення» в економічно-цивілізаційному житті людства чи окремих народів, зв’язуючи ті «пришвидшення» з поступом науки й техніки, головно ж у зв’язку з переломовими для суспільно-господарського життя відкриттями, то можна і те сказати, що жодне з отих «пришвидшень» не випереджує речовою змісту того, що було сказане в тому прадавньому біблійному тексті. Людина — завдяки своїй праці — стаючи володільцем землі, потверджує — знову ж таки працею — своє володіння над видимим світом. Вона, в кожному випадку й на кожному етапі того процесу, перебуває на лінії тієї первісної постанови Творця, що так і залишається в доконечному і нерозривному зв’язку з фактом сотворення людини — чоловіка й жінки — «на образ Божий». А той процес є одночасно універсальний: охоплює всіх людей, кожне покоління, кожний етап економічного й культурного розвитку; це одночасно той процес, який відбувається в кожній людині, в кожному свідомому людському суб’єкті. Той процес охоплює всіх і кожного зокрема. Всі і кожний зокрема, певною мірою і майже на безконечні лади, беруть участь в тому гігантському процесі, завдяки якому людина «підпорядковує собі землю» — в процесі праці.

  1. Праця з об’єктивним значенням: техніка

Та універсальність, воднораз же й багатогранність процесу «підпорядковування землі», кидає світло на людську працю, скоро володіння людини над землею звершується в ній через неї. Так ото стає явним розуміння праці в об’єктивному значенні, що знаходить свій вислів у наступних епохах культури й цивілізації. Людина вже й тим панує над землею, що приручає й годує тварини, постачаючи собі з цього потрібну поживу й одежу, різні природні багатства з землі та з моря. Тому людина ще більше „підпорядковує собі землю“, коли оту землю починає порати; а тоді ще й плоди її перетворює вона, пристосовуючи їх до свого вжитку. Тим-то хліборобство незмінно становить собою основну ділянку господарського життя і, завдяки людській праці, невід’ємний складник продукції. А промисл, у свою чергу, також буде полягати в відповідному нагромадженні багатств землі — чи то живих засобів природи, чи то сільськогосподарських продуктів, а чи й мінерально-хімічних багатств — людською працею однаково фізичною як інтелектуальною. Те саме відноситься, певною мірою, також до ділянки так званих послуг, тим-то й до теоретичних чи прикладних наукових дослідів.

Діяльність людини в промислі та хліборобстві перестала бути сьогодні, в багатьох випадках, головним заняттям, бо зусилля людських рук і м’язів бере допомогу від щораз то досконаліших машин і механізмів. Ми є свідками перемін не лиш у промислі та хліборобстві, що мали змогу настати завдяки поступовому й невпинному розвиткові науки й техніки. Все це в суцільному стало історичною причиною великого цивілізаційного перелому: від настання „промислової ери“ до чергових фаз поступу в цій ділянці, завдяки новій техніці, як ось електроніка чи, в останніх роках, мікропроцесори.

Якщо виглядає, ніби в промисловій продукції „працює» машина, а людина її тільки обслуговує, на різні лади вможливлюючи й підтримуючи її функціонування, то розвиток промислу створив одночасно й основу для того, щоб поновому поставити питання людської праці. И ота перша індустріалізація, спричинена так званим робітничим питанням, і наступні промислові переміни, вимовно унаочнюють, що також в епоху дедалі краще змеханізованої „праці» справжнім суб’єктом праці так і залишається людина.

Розвиток промислу і зв’язаних з ним різноманітних ділянок — аж до найновітніших технологій електроніки, головно на полі мініатуризації, інформатики, телематики й інших — вказує на те, яку величезну роль відіграє між тим підметом і предметом праці (з нашим цього слова значенням) народжений з людської думки союзник людської праці: техніка. В цьому випадку розуміється працю не як суб’єктивну вмілість чи здатність до праці, але як сукупність знаряддя, яким людина послуговується у праці, й воно, без сумніву, є союзником людини. Працю воно влегшує, повищує видатність, пришвидшує та збільшує, зростаючим темпом помножує кількість продуктів праці й також, під якісним оглядом, значно їх удосконалює. Але, в деяких випадках, може перетворити із союзника начебто в противника людини, а саме в тім випадку, коли механізація праці „випирає» людину, забираючи в неї велике особисте задоволення і заохоту до творчої діяльности й до від- повідальности; або коли позбавляє заняття багатьох досі затруднених працівників, або ж учиняє людину невільником машини, надмірно її причаровуючи.

Якщо біблійне слово „підпорядковуйте собі землю» звертається на початку до людини і розуміємо його в речевому змісті новітньої епохи, промислової й післяпромислової епохи, то вони, без сумніву, скривають в собі також відношення до техніки, до того світу механізмів і машин, що, й собі, є плодом праці людського ума і є історичним потверженням володіння людини над природою.

Остання епоха діяльности людства, чи деяких суспільств, приносить з собою слушне закріплення техніки як основного коефіцієнта економічного поступу. Проте, одночасно з цим закріпленням, виникали й раз у раз виникають і суттєві питання, а саме ті, що торкаються людської праці з боку її суб’єкта, тобто з боку самої ж таки людини. Це питання має в собі особливу наснагу змісту й напруження етичного й етично-суспільного характеру. Тим-то й становлять вони собою постійний виклик різнорідним інституціям й урядам, устроям та міжнародним організаціям; — становлять вони собою також виклик Церкві.

в. Праця з суб’єктивним значенням: людина суб’єкт праці

Щоб далі вести нашу аналізу праці, що в’яжеться з тим словом Біблії, силою якого людина має підпорядкувати собі землю, нам потрібно зосередити нашу увагу на праці з суб’єктивним значенням, і то куди більше, як ми це зробили у відношенні до об’єктивного значення праці, ледве торкнувшись розлогої проблематики, яку досконало й детально знають спеціялісти багатьох ділянок, а сама ж таки людина праці, згідно зі своєю спеціалізацією. Слова книги Буття, до яких ми нав’язали в нашій аналізі — оскільки вони посередньо говорять про працю з об’єктивним значенням — то так само вони говорять і про суб’єкт праці. В усякому разі, те що вони говорять є дуже вимовне і є дуже вагоме своїм значенням.

Людина тому має підпорядковувати собі землю, має над нею панувати, бо вона, оскільки „образ Божий“, є особою, тобто суб’єктивним буттям, в якого є здібність діяти планово й доцільно, в якого є здібність виносити рішення про себе й змагатися за самоздійснення. Так тоді людина, оскільки особа, є суб’єктом праці. Вона, оскільки особа, працює, виконує різні чинності, що належать до процесу праці, й усі вони, без огляду на їхній характер, мають послужити для самоздійснення її людської природи, до виконання особистого звання, що їй притаманне з огляду на саму ж людську природу. Основні правди на цю тему нещодавно нагадав Собор Ватиканський II в конституції „Радість і надія“, головно в 1-му розділі, присвяченому праці людини. Так ото те «підпорядкування», про яке говорить біблійний текст, над яким ми роздумуємо, відноситься не тільки до об’єктивних вимірів праці, але одночасно впроваджує нас у розуміння її суб’єктивного виміру. Праця, оскільки процес, завдяки якому людина й людство „підпорядковують собі землю“, лише тоді відповідає тому основному поняттю Біблії, коли разом з усім тим процесом людина виявляє себе як таку, що „панує». Те панування відноситься подекуди радше до суб’єктивного виміру, аніж до об’єктивного: той вимір зумовлює саму ж таки етичну сутність праці. Бо нема сумніву в тому, що людська праця має свою етичну вартість, яка прямо й безпосередньо в’яжеться з тим фактом, що хто її виконує, є особою, є свідомий і вільний, тобто є тим суб’єктом, який вирішує сам за себе.

Та правда, яка становить собою неначе сам же основний і споконвічний стрижень християнського вчення про людську працю, мала і має принципове значення для формування важливих суспільних проблем у розмірі цілих епох.

Старинна доба вносила притаманний собі поділ людей на кляси з огляду на характер виконуваної праці. Працю, яка з боку робітника вимагала фізичної сили, праці м’язів і рук, уважалося за негідну вільних людей; для її виконання приділялось невільників. Християнство, розвиваючи деякі притаманні Старому Завітові думки, звершило тут основну переміну понять, виходячи з суцільности змісту Євангельської Благовісті, найперше ж із цього факту: Той, хто був Богом, став подібним до нас в усьому[11]; більшість років свого життя на землі присвятив праці при столярськім станку — фізичній праці. Обставина ця вже сама з себе становить найвимовнішу „благовість праці“, яка унаочнює, що основою визнання вартости людської праці не є перш усього рід виконуваного завдання, але факт, що той, хто його виконує — це особа. Джерела гідности праці треба шукати перш за все не в її об’єктивному, але в суб’єктивному вимірі.

В такому понятті сама по собі зникає основа старин- ного розподілу людей на кляси, згідно з родом виконуваної праці. Це не означає, що людська праця, з об’єктивного кута бачення, взагалі не може й не повинна бути вартісна й кваліфікована. Воно лиш те означає, що найпершою основою вартости праці є сама ж людина — її суб’єкт. З цим відразу в’яжеться дуже важливий висновок етичної природи: хоча правдою є те, що людина призначена й покликана до праці, проте й над усе праця є „для людини“, а не людина „для праці“.

В цьому висновку цілком правильно приходить до голосу першість суб’єктивного значення праці перед об’єктивним. В цьому способі мислення, приймаючи, що різні виконувані людьми праці, можуть мати більшу чи меншу об’єктивну вартість, треба однак підкреслити, що кожну з них міряється насамперед мірою гідности самого ж суб’єкта праці або особи: людини, яка її виконує. Далі, кожна людина, без огляду на виконувану працю, приймаючи те, що вона представляє собою іноді навіть дуже важливу мету діяльности, мета ота не має сама в собі остаточного значення. Бо ж остаточною метою праці завжди залишається людина, яку б то працю вона не виконувала, хоча б та праця була найбільш „служебна“, монотонна, просто таки кривдна у скалі поточної вартости.

  1. Загроза для властивого ладу вартостей

Власне оті основні ствердження про працю раз у раз виходили на яв з джерел християнської істини, головно з самого ж таки послання про „благовість праці“, створюючи підвалини нового мислення, розцінювання і поведінки людей. В нашій епосі, з самою початку творення промислової ери, християнська правда про працю мусіла протиставлятися різним напрямкам матеріального й економічного мислення. Деякі прихильники таких ідей розуміли і розглядали працю як своєрідний „товар», що його працівник — зокрема ж робітник у промислі — „продає» працедавцеві, воднораз же власникові капіталу, тобто сукупності знаряддя і засобів зумовлення продукції. Такий спосіб розуміння праці проголошувалося давніше, головно ж у першій половині XIX сторіччя. Потім цього роду формулювання втрачали значення, поступаючись перед гуманнішим способом мислення і розцінювання праці. Взаємовідношення, яке виникає між людиною праці й суцільністю знаряддя і засобів продукції дало місце розвиткові різних форм капіталізму, рівнобіжно до різних форм колективізму. До цього долучилися й інші суспільно-політичні елементи внаслідок нових конкретних обставин, як ось діяльність робітничих спілок і публічної влади, і поява великих понаднаціональних підприємств. Не зважаючи на це, загроза розглядання людської праці як своєрідного „товару» чи якоїсь безіменної „сили» (мова тут якраз про „робочу силу»), потрібної для продукції, існує повсякчасно, існує зокрема тоді, коли суспільний погляд на економічне питання визначається передумовами економічного матеріялізму.

Систематичну нагоду, подекуди ж навіть і спонукання для цього роду мислення і розцінювання, дав увесь розвиток, пришвидшений поступ однобічно матеріальної цивілізації, в якій увагу прикладається головно об’єктивному вимірові праці, тимчасом як суб’єктивний вимір — усе те, що перебуває в безпосереднім чи посереднім зв’язку з самим же суб’єктом праці — залишається на дальшому пляні. В кожному з цих випадків, в усіх цього роду суспільних ситуаціях виникає заколот, внаслідок якого цілком відвертається лад, установлений перший раз уже словами книги Буття: людину трактується наче знаряддя продукції[12], тимчасом як її — єдино її, без огляду на те, яку працю виконує — слід трактувати як діючий суб’єкт праці, а отже як справжнього діяча і творця. Якраз таке відвернення ладу — без огляду на те, в ім’я якої програми та під якою назвою здійснюється — заслуговувало б назви „капіталізму» з тим значенням, про яке нижче мова. Відомо, що „капіталізм» має історією устійнене значення економічно-суспільної системи й устрою, протилежного „соціялізмові» або „комунізмові». Тим часом у світлі аналізи тієї основної дійсности цілого господарського процесу, перш за все системи продукції, якою є якраз праця, годиться прийняти, що помилка первісного капіталізму може повторитися всюди там, де людину трактується іноді, нарівні з сукупністю матеріяльних засобів продукції, як знаряддя, а не — як це відповідає справжній гідності її праці — як суб’єкт і виконавця, і тим самим також як властиву мету всього процесу продукції.

З цього видно, що аналіза людської праці, зроблена у світлі тих слів, які говорять про „панування» людини над землею, ввіходить у сам осередок суспільно-етичного питання. Вона повинна знайти собі також центральне місце в усій суспільно-господарській сфері політики: однаково в вимірах окремих країн як і в вимірах розлогих міжнародних та міжконтинентальних взаємин, коли йдеться про напруження, що зарисовується у світі не лише на осі Схід-Захід, але також на осі Північ-Південь. Саме на ті виміри сучасного етично-суспільного питання пильну увагу звернув Іван XXIII в енцикліці „Мати й Учителька», і Павло VI в енцикліці „Поступ народів».

  1. Солідарність людей праці

Якщо мова йде про людську працю в основному для неї вимірі суб’єкта, тобто людини-особи, яка виконує працю, то слід з цього пункту бачення здійснити бодай побіжну розцінку процесів, які на протязі тих 90-ти років, що відділяють нас від (енцикліки) „Нових справ», здійснилися в відношенні до об’єктивного розцінювання праці. Зваживши, що суб’єкт праці є завжди той самий — тобто людина — то під об’єктивним оглядом виникає далекойдуча диференціяція. Якщо, з огляду на суб’єкт, можна сказати, що праця є одна (одна й щоразу неповторна), то, навпаки, з огляду на її об’єктивну спрямованість треба ствердити, що є немало праць: багато різних праць. Розвиток людської цивілізації приносить з собою в цій ділянці постійне збагачення. Проте, одночасно, не можна не спостерегти, що в процесі того розвитку не тільки добавляються нові різновиди людської праці, але також деякі зникають. Прийнявши, що засадничо таке явище є правильне, треба власне простежити, чи і якою мірою закрадаються в нього теж і деякі неправильності, що можуть стати загрозою під етично-суспільним оглядом.

Бо саме з огляду на таку неправильність в великому обсязі минулого сторіччя зродилося так зване робітниче питання, яке іноді називається також „пролетарське питання». Це питання — разом з тими питаннями, з якими воно в’яжеться — стало джерелом слушних суспільних реакцій: вивільнило великий спалах солідарности між людьми праці, перш усього ж між трудівниками промислу. Заклик до солідарности та спільного діяння, звернений до людей праці — головно тієї виснажливої, монотонної праці в промислових заводах, яка обмежує особистість людини на користь машини, що над нею панує — мав помітне значення і знайшов свій вислів з пункту бачення суспільної етики. Це була реакція проти пониження людини як суб’єкта праці; єдналась вона з нечуваним визиском в середовищі заробітків, умов праці й журби за особу працівника. І це вона злучила світ робітництва у спілкуванні великої солідарности.

Слідом за енциклікою „Нових справ» і багатьох чергових документів Навчального Управління Церкви треба висловити переконання, що це, з суспільного кута бачення, була реакція на цілу систему несправедливости й кривди, яка „кричить до неба про помсту»[13]. Вона тяжіла над людиною праці в епоху бурхливої індустріалізації. Такому станові речей сприяв ліберальний суспільно-політичний устрій, що, згідно із своїми економічними засадами, попирав і забезпечував господарську ініціятиву власників та підприємців, однак не дбав як слід про забезпечення прав людини праці, обстоюючи, ніби людська праця є тільки знаряддям продукції, якої основою, керівним чинником і метою є сам капітал.

З того часу солідарність робітництва і також повніше й відповідальніше усвідомлення прав робітників збоку інших, в багатьох випадках спричинило великі переміни. Винайдено всілякі нові системи, розвинулися різні форми неокапіталізму чи колективізму. Іноді робітники могли брати участь і дійсно брали участь у керівництві й контролі продукції підприємства. За посередництвом відповідних товариств мають вони вплив на умови праці й заплату, і теж на суспільне законодавство. Воднораз же окремі ідеологічні системи або системи влади й нові домовлення, що відбувалися на різних площинах людського співжиття дозволили разючим несправедливостям далі тривати, або ж витворили нові форми. А розвиток цивілізації й комунікації у світових розмірах уможливив повніше дослідження умов життя і праці людини на всьому глобі. Вони виявили ще й інші прояви несправедливости, більші від тієї, яка вже в минулому сторіччі стала побудником для того, щоб робітники єдналися в особливій солідарності робітничого світу не лише в тих країнах, які пройшли уже процес своєрідної промислової революції, але також у тих країнах, в яких основним завданням праці людини так і залишається хліборобство чи якісь інші близькі йому заняття.

Ті фронти солідарности в ділянці людської праці — солідарносте, яка не може замикатися для діялогу і для співпраці з іншими — можуть стати потрібними також у таких умовах і серед таких нашарувань суспільства, яких вони в давнину не охоплювали, а в зміненім суспільнім укладі й умовах життя зазнають дійсної „пролетаризації“ або навіть уже перебувають у стані «пролетаріату» — може ще пойменно не названого — але в дійсності вже заслуговують такої назви. В такому стані можуть перебувати також певні категорії або й групи трудової інтелігенції головно тоді, коли, із щораз то більшим доступом до освіти, в суспільстві дедалі більш зростає число осіб з високошкільними дипломами і настає зменшення потреби такої праці. Цього роду безробіття інтелігенції настає або зростає тоді, коли доступ до освіти не скеровується до такого роду занять чи послуг, яких вимагає дійсна потреба суспільства, а чи й тоді, коли праця, що вимагає освіти (принаймі фахової), має менший попит і є гірше оплачувана, ніж звичайна фізична праця. Розуміється, що вартість освіти сама по собі завжди становить помітне збагачення людської особи; все ж таки, незалежно від цього, можливими є певні процеси «пролетаризації».

Тому треба ставити собі й дальше запитання, що в’яжеться з суб’єктом праці та з умовами його існування. Щоб суспільну справедливість здійснити в різних частинах світу, в різних країнах та в їхніх взаємовідносинах, потрібно щораз то нових форм солідарности людської праці та солідарносте з робітницвом. Така солідарність повинна незмінно виступати там, де цього вимагає суспільний занепад суб’єкта праці, визиск трудящих та зріст злиднів чи просто таки голоду. Церква має в цьому живе зацікавлення, бо вважає за своє посланництво, за своє служіння, за вияв вірносте Христові — бути «Церквою вбогих». А «вбогі» появляються під різним виглядом, появляються в різних місцях та в різних моментах, в багатьох випадках появляються вони як наслідок порушення гідности людської праці, і тому, що обмежуються можливості людської праці, а отже внаслідок загрози безробіття, а чи й тому, що знижується вартість праці й права, яке з неї береться, зокрема ж права на справедливу заробітну платню, на забезпечення працівника й родини.

  1. Праця й гідність особи

Далі, залишаючись у перспективі людини як суб’єкта праці, годиться торкнутися принаймі кількох справ, які ближче визначають гідність людської праці, бо дозволяють повніше характеризувати властиву їй моральну вартість. Годиться це зробити, маючи ввесь час перед очима отой біблійний заклик до підпорядковування землі[14] — вислів волі Творця, щоби праця вможливила людині осягнути справжнє «панування» у видимому світі.

Той основний, первісний задум Бога в відношенні до людини, яку Він створив на свій образ і подобу[15], не був відкликаний ані уневажнений навіть тоді, коли людина — зірвавши первісний союз з Богом — почула слова: «в поті лиця твого їстимеш хліб твій»[16]. Слова ці говорять про труд, іноді про дуже важкий труд, що відтоді супроводить людську працю, однак вони не зміняють того факту, що праця — це дорога, на якій людина здійснює властиве собі «панування» у видимому світі, «підпорядковуючи собі землю». А труд отой є загальновідомим фактом, бо загал його на собі зазнає. Знають про нього фізичні працівники, що трудяться часом у винятково тяжких умовах. Знають про нього не тільки селяни, що довгі дні порають землю, яка іноді родить „терня і будяки“[17], але також гірники в копальнях чи каменеломах, металурги при своїх високих печах; люди працюють при спорудах і конструкціях іноді в загрозі каліцтва чи втрати життя. Знають про нього також ті, що їх в’яже обов’язок умової праці; знають про нього вчені, знають особи, на яких спочиває важка відповідальність за вирішування справ великого суспільного значення. Знають лікарі й медсестри, що день і ніч піклуються хворими. Знають жінки, що іноді без належного признання з боку суспільства чи навіть власної родини щодня несуть труди й відповідальність за дім і за виховання дітей. Знають усі робітники; а що праця є загальним званням, то знають її усі люди.

Не зважаючи ж на ввесь отой труд — і може часом навіть з його причини — праця є добром людини. Якщо те добро має в собі ознаки „трудного добра“ за висловом св. Томи[18], то саме тому є воно, як таке, добром людини. І то не тільки «корисним» чи «користувальним», але «гідним» добром, тобто таким, що відповідає гідності людини, її висловлює та їй пособляє. Коли бажаємо краще висловити етичне значення праці, то слід мати перед очима найперше оцю правду: праця є добром людини, добром її людської природи, бо завдяки праці людина не тільки перетворює природу, достосовуючи її до своїх потреб, але також здійснює себе як людина, стаючи деколи «ще більше людиною».

Без цього не можна зрозуміти значення чесноти працелюбности, зокрема ж неможливо зрозуміти, чому працелюбність мала б бути чеснотою, бо чеснотою (моральною схильністю) називаємо те, завдяки чому людина стає доброю оскільки людина[19]. Цей факт ні в чому не зміняє виправданих побоювань за те, щоби з причини праці, завдяки якій матерія набуває ушляхетнення, сама ж таки людина не зазнала зменшення своєї гідности[20]. Відомо ж бо, що працю на всі лади можна використати проти людини, що можна її карати табірною системою праці, що з праці можна зробити засіб угнітання людини, що, врешті на всі лади можна піддавати визискові людську працю, тобто людину праці. Все це говорить на користь морального обов’язку єднати працелюбність, як чесноту, з суспільним ладом праці, який дозволяє людині ще більше «ставати людиною» в праці, не занепадати в праці, втрачаючи не тільки фізичні сили (що певною мірою є неуникненне), але насамперед властиву собі гідність і суб’єктивність.

  1. Праця і суспільство: родина, народ

Після того як ми ствердили особливий вимір людської праці, треба перейти з черги до другого круга вартостей, які з нею невід’ємно єднаються. Праця становить основу формування сімейного життя, що є природного права і є покликанням людини. Ці два круги вартостей — один пов’язаний з працею, другий же походить з сімейного характеру життя людини — мусять правильно з собою єднатися і правильно та взаємно себе проникати. Праця є іноді умовою заснування родини, бо родина вимагає засобів утримання, яке людина набуває звичайним шляхом, за посередництвом праці. Праця і трудящість зумовлюють також увесь процес виховання в сім’ї саме тому, що кожний „стає людиною41, між іншим, завдяки праці. А те ставання людиною означає власне суттєву мету всього процесу виховання. Розуміється, що грає тут роль деколи подвійне значення праці: те, що зумовлює життя й утримання родини, і те, завдяки чому здійснюється завдання сім’ї, головно виховання; тим-то й два оті значення праці з собою лучаться й доповнюють себе в різних пунктах.

В загальному ж слід нагадати й ствердити, що сім’я представляє собою один з найважливіших пунктів відношення, згідно з яким треба укладати суспільно-етичний лад людської праці. В навчанні Церкви завжди прикладалося цій справі особливу увагу, а в цьому документі треба буде нам ще до неї повернутися. Бо сім’я є воднораз тією спільнотою, яка може існувати завдяки праці й одночасно є вона першою внутрішньою школою праці кожної людини.

Третій круг вартостей, що показується в цій перспективі — в перспективі суб’єкта праці — відноситься до того великого суспільства, до якого людина належить на основі особливих зв’язків культури й історії. Таке суспільство — хоча б воно ще не осягнуло зрілої форми народу — є не тільки великим, хоч посереднім „вихователем*1 кожної людини (адже ж усі виховуються в родині на основі тих змістів і вартостей, що складаються на цілість культури даного народу); є воно також великим історичним і суспільним втіленням праці цілих поколінь. Це все вчиняє, що людина лучить свою найглибшу людську тотожність з належністю до народу, розуміючи свою працю як помноження загального добра, над яким трудилися її земляки, притому ж усвідомлюючи, що на цьому шляху праця для того служить, щоб помножувати доробок усієї людської сім’ї — усіх людей, які живуть на світі.

Ці три обсяги завжди мають своє значення для людської праці в суб’єктивному вимірі. А той вимір, тобто конкретна дійсність людини праці, має першість перед об’єктивним виміром. В суб’єктивному вимірі здійснюється насамперед оте „панування** над світом природи, до чого людину покликано з самого ж початку, згідно з відомими словами книги Буття. Якщо сам процес „підпорядкування землі**, тобто праця в технічному значенні, протягом історії, головно ж протягом останніх сторіч, позначається великим розвитком засобів, то таке явище є корисне і позитивне за тією умовою, що об’єктивний вимір праці не матиме переваги над суб’єктивним виміром, відбираючи в людини її гідність або знищуючи її невід’ємні права.

III. КОНФЛІКТ МІЖ ПРАЦЕЮ І КАПІТАЛОМ НА ТЕПЕРІШНЬОМУ ЕТАПІ ПРАЦІ

  1. Розміри конфлікту

Вищезгаданий нарис основної проблематики праці, що в’яжеться з найпершими біблійними текстами, представляє собою начебто підвалини навчання Церкви, яка незмінною зберігається протягом сторіч у контексті випробувань історії. Проте на тлі отих випробувань, що випередили проголошення енцикліки «Нових справ» і згодом наступили, нарис той набуває особливої виразности та дійсно сучасної вимовности. В цій аналізі праця появляється як та велика дійсність, що має вирішальний вплив на формування світу, даного Творцем людині, на людський лад. Притому ця дійсність в’яжеться тісно з людиною — з дійсним суб’єктом та з її доцільною діяльністю. Ця дійсність, у звичайному ході речей, виповнює людське життя, вирішаючи його вартість і сенс. Хоч праця в’яжеться з трудом і зусиллям, то не перестає вона бути добром; тим- то людина розвивається завдяки замилуванню до праці. Той наскрізь позитивний, творчий, виховний і цінний характер людської праці мусить становити собою також основу сучасного мислення, розцінювання та вирішування на основі суб’єктивних прав людини, як про це свідчать міжнародні деклярації й також сільськогосподарський кодекс праці, укладений чи то відповідними інституціями окремих держав, а чи також тими організаціями, що свою суспільну чи науково-суспільну діяльність присвячують питанням праці. Тією інституцією, що разом збирає всі оті починання, є Міжнародна Організація Праці, найстарша спеціалізована інституція Організації Об’єднаних Націй.

В дальшій частині цього роздумування наміряємо вернутися до цих ваговитих проблем, щоб їх детальніше розглянути і нагадати бодай важливіші елементи навчання Церкви на цю тему. Найперше однак випаде торкнутися надзвичайно важливого круга питань, серед яких оформлялася ця наука на своєму останньому етапі, тобто в тому періоді, якого, сказати б, символічною датою є рік появи енцикліки „Нових справ14. Відомо, що в усьому тому періоді, який однак ще не закінчився, питання праці розглядалося на основі того великого конфлікту, що, разом з розвитком промислу, виник був між „світом капіталу“ й „світом праці», тобто між невеликим, але дуже впливовим гуртом власників і володільців засобів продукції та широким загалом тих, яким тих засобів бракувало, тимчасом як вони були учасниками продукції єдино за посередництвом праці. Конфлікт, про який мова, виріс з таких ситуацій, в яких робітництво, „світ праці44, віддавало свої сили для розпорядження гурта підприємців, тимчасом як інші, що керувалися засадою найвищого зиску, намагалися встановити можливо найнижчу платню за виконану робітниками працю. Слід до цього додати ще й інші елементи визиску, які поставали з браку безпеки праці й обезпечення, санітарних умов чи життя робітників та їхніх родин.

Той конфлікт дехто вважав за суспільно-економічний конфлікт клясового характеру, що свій вислів знайшов в ідеологічній боротьбі між лібералізмом, із значенням капіталістичної ідеології, і марксизмом в понятті ідеології наукового соціалізму й комунізму, який намагається виступати в характері речника робітничої класи всього пролетарського світу. Так отой дійсний конфлікт між світом праці й світом капіталу перетворився в систематичну клясову боротьбу, яку ведеться не тільки ідеологічними, але насамперед політичними методами. Історія того конфлікту відома як відомі є також претензії одної і другої сторони. Марксистська програма, сперта на філософію Маркса й Енгельса, бачить у класовій боротьбі єдино засіб, що веде до усунення клясової несправедливости, яка існує в суспільстві, а теж до усунення самих же клясів. Здійснення цієї програми приймає за основу усуспільнення засобів продукції, щоб забезпечити працю робітника перед визиском, перенісши посідання з приватних власників на колектив.

До цього зміряє боротьба, яку ведеться не лише ідеологічними, але й політичними методами. Угрупування, що керуються марксистською ідеологією як політичні партії, в ім’я засади «диктатури пролетаріату», за посередництвом різнорідних впливів. Вони, через революційний натиск, змагаються за здобуття повної влади в окремих суспільствах, щоб запровадити в них колективний устрій, зліквідувавши приватну власність засобів продукції. Згідно з головними ідеологами й провідниками цього великого міжнародного руху, метою цієї програми діяльносте є здійснення суспільної революції та встановлення соціалізму і, врешті-решт, комуністичного устрою в цілому світі.

Коли торкаємося цього надзвичайно важливого круга питань, що становлять собою не тільки теорію, але й само ж таке суспільно-економічне і політично-міжнародне життя нашої епохи, то не можна і навіть не треба ввіходити в деталі, вони ж бо знані з величезної літератури і з практичного досвіду. Але в їхньому контексті потрібно вернутися до основних питань людської праці, бо насамперед їй присвячується те роздумування, що вміщається в цьому документі. Це ж бо, воднораз, ясна річ, що цього капітального, з кута бачення самої людини, питання — питання, що ставить собою основні виміри туземного буття і покликання людини — можна хіба лише так насвітлювати, що береться до уваги повний контекст сучасносте.

  1. Першість праці

За наявности тієї сучасної дійсносте, в побудову якої глибоко записалось чимало конфліктів, спричинених людиною, і в якій технічні засоби — плід людської праці — відіграють першорядну роль (ввіходить тут в гру також можливість катаклізму світових розмірів на випадок війни з застосуванням технічно-нуклеарних засобів просто неймовірної можливосте нищення), треба перш усього нагадати ту засаду, якої Церква незмінно навчала: це засада першости «праці» перед «капіталом».

Засада ця торкається безпосередньо самого ж процесу продукції. В відношенні до неї праця є завжди головною діючою причиною, тимчасом як „капітал“, оскільки сукупність засобів продукції, так і залишається інструментом: орудною причиною. Ця засада є наочною правдою всього історичного досвіду людини.

Коли в першій главі Біблії чуємо, що людина має підпорядковувати собі землю, то ці слова говорять про всі ті засоби, які скриває в собі видимий світ; і їх віддано до розпорядження людини. Однак ті засоби не можуть служити людині інакше, як за посередництвом праці. З працею, з самого ж початку, в’яжеться також питання власносте: якщо ті засоби, які скриває в собі природа, за посередництвом праці мають стати власністю людини й інших, то єдиний засіб її — це власне праця. Щоб ці засоби могли дати плоди за посередництвом праці, то людина мусить привласнити собі частину різних багатств природи: в надрах землі, на землі та в просторі. А коли людина їх собі привласнює, то вчиняє з них станок праці. Привласнює ж завдяки праці — і для праці.

Те саме відноситься до дальших етапів того процесу, в якому першим етапом так і залишається відношення людини до засобів і багатств природи. Все її зусилля, щоб пізнавати, скеровується до відкриття отих багатств, до визначення різних можливостей, щоб людина могла їх використати теж і для людини, дає нам змогу усвідомити, що все те, в цілій економічній ділянці продукції, походить від людини — чи то праця, а чи сукупність засобів продукції, та зв’язана з нею техніка (тобто умілість застосування цих засобів у праці) — нагромаджує ті багатства і засоби видимого світу, які людина застає, але їх самих не створює. Іноді застає їх уже готовими, приготованими до пізнавання і відкриття, до властивого використання в процесі продукції. На будь-якому етапі розвитку людської праці людина зустрічається з фактом основної обдарованости «природою», тобто, врешті-решт, Творцем. На початку людської праці є таємниця сотворення. Таке ствердження, прийняте як вихідний пункт, становить собою провідну думку цього документу, тож необхідно буде її ще розвинути в іншій частині цієї доповіді.

Дальше роздумування над цим же питанням утвердить нас у переконанні щодо першости людської праці в відношенні до того, що з ходом часу ми звикли називати „капіталом“. Бо якщо в обсяг цього останнього поняття, крім засобів природи, що є до розпорядження людини, ввіходить також і та сукупність засобів, за допомогою яких людина привласнює собі природні засоби, перетворюючи їх мірою своїх потреб (і цим їх, сказати б, «очоловічують»), то вже тут потрібно ствердити, що та сукупність засобів є плодом історичного доробку праці людини. Усі засоби продукції, розпочинаючи з найпримітивніших і закінчуючи на наймодерніших, створила людина поступово своєю працею: людським досвідом і розумом. Так ото постало не тільки найпростіше знаряддя, що служить у хліборобстві, але також — при відповідній підготовці науки й техніки — наймодерніші і дуже скомпліковані машини, фабрики, лабораторії та комп’ютери. Отже, плодом праці є все те, що має послужити праці, що — за сучасного стану техніки — становить собою розбудову «знаряддя».

Велетенське оте й могутнє знаряддя — сукупність засобів продукції — що іноді вважається за синонім «капіталу», постало з праці і має на собі знак праці. За сучасного ступеня розвитку техніки людина, яка є суб’єктом праці, бажаючи послуговуватися тією сукупністю знаряддя, засобів продукції, мусить найперше привласнити собі, на пізнавальний лад, плід праці тих людей, які те знаряддя винайшли, заплянували, побудували та зліпшили, і далі це роблять. Умілість праці — це дедалі краще приготування. Безумовно, це річ ясна, що кожна людина, яка бере участь у процесі продукції — хоча б вона виконувала лиш такі роди праці, для яких не потрібно якогось особливого вишколу й окремих клясифікацій — є все ж таки в тому процесі продукції суб’єктом діяльности, тимчасом як сукупність знаряддя, хоч само по собі воно найдосконаліше, це тільки й виключно знаряддя, підпорядковане праці людини.

Ту правду, яка належить до сталого спадку науки Церкви, треба раз у раз підкреслювати у зв’язку з питанням устрою праці й також усього суспільно-економічного устрою. Треба підкреслити й унаочнити першість людини в процесі продукції — першість людини в відношенні до речі. Все те, що вміщається в понятті „капітал“ — з вужчим значенням — є лише сукупністю речей. Людина, оскільки суб’єкт праці — без огляду на те, яку працю виконує — єдино людина є особою. Ця істина має основне значення і дає ваговиті наслідки.

  1. Економізм і матеріалізм

Насамперед, у світлі тієї істини бачимо ясно, що не можна відділяти «капіталу» від праці, ані будь-яким чином не слід протиставляти працю капіталові, ані капіталу праці, ані, тим більше — як про це буде мова нижче — протиставляти собі конкретних людей, які окриваються за цими поняттями. Правильним, тобто згідним з самою ж сутністю справи, правильним, тобто внутрішньо правдивим і воднораз морально гідним буде лиш такий устрій праці, який у своїх же основах пересилює протиставність праці й капіталу, намагаючись оформлятися згідно з вище представленою засадою істотної та дійсної першости праці, суб’єктивности людської праці, воднораз же її активної участі в усьому процесі продукції, і то без огляду на характер виконаних робітником завдань.

Протиставність праці й капіталу має своє джерело не в побудові самого процесу продукції, ані навіть самого економічного процесу взагалі, бо той процес виявляє взаємопроникнення праці й того, що ми звичайно називаємо капіталом — їх нерозривний зв’язок. Людина, яка працює при будь-якому станку — чи то відносно примітивнім, а чи цілком модернім — легко може усвідомити, що своєю працею ввіходить вона в подвійну спадщину, а саме: у спадщину того, що всім людям дається в природних засобах, і того, що інші раніш уже внесли на основі тих засобів, розвиваючи перш усього техніку, чи пак, оформлюючи сукупність дедалі досконалішого знаряддя праці. Людина, працюючи, ввіходить одночасно в їхню працю[21]. Таке уявлення станка і процесу людської праці приймаємо без труднощів, керуючись однаково і розумом, і вірою, яка приймає світло від слова живого Бога. Таке уявлення є суцільне, теологічне, воднораз же й гуманне. В ньому людина є „паном“ сотворінь, які дано їй до розпорядження у видимому світі. Якщо в процесі праці відкривається якусь залежність — тобто залежність від Давальника усіх сотворених засобів, а отже й залежність від інших людей — від тих, яких праці й починанням ми завдячуємо поширені та зліпшені можливості нашої праці. І навпаки, про все те, що в процесі продукції представляє собою „речі“, знаряддя, капітал, можемо тільки ствердити, що вони зумовлюють працю людини, однак не можемо сказати, начебто вони становили якийсь безіменний „суб’єкт», який учиняє людину залежною від її праці.

Розбиття того суцільного уявлення, в якому стисло зберігається засада першости особи перед річчю, збулося в думці людини після довгого періоду скритого розвитку в практичному житті. А збулося воно так, що працю відокремлено від капіталу, протиставивши її капіталові, і капітал праці, начебто дві безіменні сили, два чинники продукції, зведені з собою в тій самій економічній перспективі. В такому ставленні справи скривалась та основна помилка, яку можна назвати помилкою економізму, якщо мати на увазі працю в категоріях виключно економічної доцільносте. Цю основну помилку можна і треба назвати також помилкою матеріялізму, зваживши, що економізм є, безпосередньо чи посередньо, переконаний у першості й надрядності того, що є матеріяльне, тимчасом як духовне й особисте (діяльність людини, моральна вартість тощо) ставить безпосередньо чи посередньо на підрядній позиції — у відношенні до матеріальної дійсносте. Це ще не є теоретичний матеріялізм у повному розумінні цього слова, є однак напевно практичним матеріалізмом, який не так силою передумов, які походять з теорії матеріялізму, як силою означеного способу розцінки, а отже й певної ієрархії дібр, спертої на безпосередньо більшу атракцію того, що наскільки матеріяльне, розцінюється як здатний для задоволення потреб людини.

Помилка мислення категоріями економізму ішла разом з появою матеріялістичної філософії та з її розвитком від найпростішої і поточної форми (званої також вульгарним матеріалізмом, бо духовну дійсність намагається звести до непотрібного явища) аж до фази, званої діалектичним матеріалізмом. Однак виглядає, що економізм мав вирішальне значення для основного питання людської праці, в рамках цього роздумування, головно ж для того відокремлення і протиставлення „праці“ — «капіталові» як двох чинників продукції, що розглядаються в тій самій перспективі економізму, що вже раніш заважив був на негуманному ставленні цього питання, і то більше як філософська система матеріалізму. Не менш ясною є річ, що матеріалізм — навіть у своїй діалектичній формі — нездібний подати людському мисленню про працю задовільних й остаточних основ для того, щоб першість людини перед знаряддям-капіталом, особи перед річчю, могла знайти в ньому належне підтвердження й опору. Також у матеріалістичному діалектизмі людина не є насамперед суб’єктом праці і діючою причиною процесу продукції, але розглядається її й трактується в залежності від того, що є матеріальне як своєрідний «наслідок» панівних у даній епосі економічних взаємин, взаємин продукції.

Ясно, що протиставність праці й капіталу, яку ми тут розглядаємо — протиставність, в якої рамках працю відокремлено від капіталу, протиставляючи їх собі, начебто рівнорядні під оглядом буття елементи економічного процесу — бере свій почин не тільки з самої лише філософії й економічних теорій XVIII сторіччя, але ще значно більше з усієї економічно-суспільної практики минулих часів, коли індустрія народжувалась і бурхливо розвивалась. В ній спостерігалося найперше можливості інтенсивного помноження матеріальних багатств, тобто засобів, але переочувалося мету, а саме: людину, якій мають служити засоби. Якраз ота помилка практичного порядку влучила найперше людську працю, людину праці, тож викликала етично виправдану суспільну реакцію, про яку раніш уже була мова. Та сама помилка, що має вже свою чітку історичну форму, пов’язану з періодом первісного капіталізму й лібералізму, може, як-не-як, повторитися в інших обставинах часу й місця, якщо виходити з тих самих засад мислення однаково теоретичних як і практичних. Не видно якоїсь іншої можливости радикальної перемоги над цією помилкою як лише за посередництвом відповідних змін чи то в ділянці теорії, а чи й практики — зміни, яка іде по лінії рішучого переконання в першості особи перед річчю, праці людини перед капіталом, як сукупність засобів продукції.

  1. Праця і власність

Ми з’ясували тут коротко історичний процес. Він, щоправда, вийшов із своєї попередньої фази, проте й далі триває, і навіть — поширився між народами на континентах — вимагає насвітлення ще й з іншого боку. Ясно, що коли мова йде про антиномію праця-капітал, то не йдеться тут лише про абстрактні поняття, а чи про якісь „безіменні сили“, що діють в економічній продукції. За тим і цим поняттям є люди, живі, конкретні люди: з одного боку ті, що виконують працю і не є власниками засобів продукції, з другого ж ті, що є підприємцями і посідачами тих засобів або є представниками власників. Так ото в сукупність того трудного історичного процесу з самого ж початку ввіходить справа власности. Енцикліка „Нових справ“ розглядає суспільне питання власне під кутом тієї справи, нагадуючи й потверджуючи навчання Церкви про приватну власність також тоді, коли йдеться про засоби продукції. Те саме робить енцикліка «Мати й Учителька».

Вищезгадана засада — як тоді її нагадувалося і як цього навчала Церква — суттєво відрізняється від програми колективізму, проголошеної марксизмом, і теж протягом тих десятиріч, які проминули від енцикліки Льва XIII, яку впроваджено в життя в різних країнах світу. Той колективізм відрізняється одночасно й від програми капіталізму, що її застосував у практиці лібералізм, розбудовуючи на цьому політичні устрої. В цім другім випадку різниця береться із способу розуміння самого ж таки права власности. Християнська традиція ніколи не дотримувалася того права як абсолютної і непорушної засади. Навпаки, вона завжди розуміла в найширшому речовому змісті загального права усіх на користування з дібр усього створеного: особисте право посідання оскільки підпорядковане загальному праву користування й універсальному призначенню дібр.

Крім того власність, у навчанні Церкви, ніколи не розумілося так, начебто вона могла становити суспільну протиставність праці. Як уже раніш згадувалося в цьому ж тексті, власність набувається головно за посередництвом праці на те, щоб вона служила праці. Це відноситься головно до власности засобів продукції. Вирізняти їх як окрему цілість власности на те, щоб у формі „капіталу“ протиставляти „праці“, тим більше ж піддавати працю визискові — суперечить самій природі тих засобів та їхньому посіданню. Не можна їх посідати всупереч праці, ані не можна їх посідати для посідання, бо єдиним законним титулом їхнього посідання — і то однаково у формі приватної як теж публічної чи колективної власности — є те, щоб вони служили праці. Далі й оце: щоб вони, служивши праці, вможливили здійснення найпершої засади в тому ладі, яким є універсальне призначення дібр і право на їх загальне користування. З цього пункту бачення, а отже з огляду на людську працю і загальний доступ до тих дібр, які призначуються людині, не виключається також — за відповідними умовами — усуспільнення деяких засобів продукції. Протягом тих десятиріч, що відділяють нас від появи енцикліки „Нових справ11, в навчанні Церкви постійно нагадувалися всі ті принципи, вдаючись до аргументів, які сформульовано у значно давнішій традиції, а отже, напр., до відомих аргументів Сумми св. Томи[22].

Головною темою цієї доповіді є людська праця, тому годиться ствердити все оте зусилля, з яким навчання Церкви про власність намагалося і завжди намагається обезпечити першість праці, а отже й притаманну людині суб’єктивність в суспільному житті, зокрема ж у динамічній побудові всього економічного процесу. З цього пункту бачення несприймальним так і залишається становище „штивного11 капіталізму, що захищає своє право на приватну власність засобів продукції як непорушну „доґму“ в економічному житті. Засада пошани праці того вимагає, щоб те право знову піддати творчому перевірянню: і в теорії, і в практиці. Бо якщо правдою є те, що капітал, оскільки сукупність засобів продукції, є воднораз ділом праці поколінь, то правдою є також і те, що капітал створюється постійно завдяки праці, яку виконується за допомогою тієї сукупности засобів продукції, начебто при якомусь великому верстаті, біля якого працює день у день теперішнє покоління робітництва. Ідеться тут, безумовно, про різновиди тієї праці, не тільки про так звану фізичну працю, але також про багатогранну умову працю: від концепційної до керівної.

В цьому світлі особливо вимовної слушности набуває чимало тих пропозицій, які подають представники католицької суспільної науки і саме ж таки Навчальне Управління Церкви[23]. Ці пропозиції говорять про співвласність засобів праці, про участь робітників в управлінні або в зисках підприємства, про так звану акціонерність праці тощо. Незалежно від конкретної застосованости цих різновидів продукції, ясним так і залишається те, що признання належної позиції праці й робітника в процесі продукції вимагає різного застосування в обсягу самого ж права власности засобів продукції — і то, як брати до уваги не тільки давнішню ситуацію, але насамперед ту дійсність і проблематику, що створилася в другій половині цього сторіччя у зв’язку з так званим Третім Світом і також із створенням нових самостійних держав, зокрема, хоч не єдино, в Африці, на колишніх колоніяльних просторах.

Якщо, отже, становише „штивного“ капіталізму й далі вимагає перевіряння, щоби здійснити реформу під кутом якнайширшого розуміння прав людини, що в’яжуться з її працею, то з того ж пункту бачення слід ствердити, що тих так дуже бажаних й різноманітних реформ не можна здійснити за допомогою апріорно зрозумілої ліквідації приватної власности засобів продукції. Бо треба завважити, що не вистачає просто лише забрати з рук приватних власників оті засоби продукції (капітал), щоб їх задовільно усуспільнити. Ті засоби перестають бути приватною власністю якоїсь суспільної групи — власне отих приватних посідачів, щоби стати власністю зорганізованого суспільства і підлягати безпосередній управі та впливові певної групи осіб — якраз тих, які розпоряджаються нимми у скалі господарки всього суспільства чи в більшій льокальній скалі, дарма що вони не є їхньою власністю.

Та група, яка управляє й розпоряджається, може вив’язатися із своїх завдань задовільно з пункту бачення першости праці, але може ті завдання погано виконати, застерігаючи для себе монополію управління і розпорядження засобами продукції, не сахаючись навіть порушувати основні права людини. Так тоді, само лише приймання на власність засобів продукції з боку держави з колективним устроєм ще не є рівнозначне з „усуспільненням** тієї ж власности. Про усуспільнення лише тоді можна говорити, коли буде обезпечена суб’єктивність суспільства, а саме, коли кожний, на основі своєї праці, могтиме вважати себе одночасно й спільником великого станка праці, при якому працює він разом з усіма. Шляхом для осягнення такої мети міг би стати шлях злуки, оскільки воно можливе, праці з власністю капіталу, покликуючи до життя широкозакро- єні посередні організації з такими господарськими, суспільними й культурними завданнями, які втішалися б дійсною автономією в відношенні до політичної влади. Властивої собі мети досягали б вони за посередництвом щирої взаємоспівпраці, підпорядковуючи вимогам спільного добра та зберігаючи форму й сутність живої спільноти, тобто таких організацій, в яких окремі члени вважалися б і трактувалися б як особи, що їх спонукується до активної участі в тих організаціях[24].

  1. Персональний аргумент

Так ото засада першости праці перед капіталом — це та вимога, що належить до суспільно-морального ладу. А та вимога має своє ключове значення однаково в устрою побудованому на засаді приватної власности засобів продукції, або і в тім устрою, в якому приватну власність тих засобів обмежено навіть у радикальний спосіб. Праця, певного мірою, є невідлучна від капіталу і не приймає під жодним виглядом тієї антиномії, тобто відокремлення і протиставлення в відношенні до засобів продукції, що над життям людини тяжіють в останніх сторіччях внаслідок чисто економічних засад. Якщо людина працює за допомогою сукупносте засобів продукції, то бажає вона одночасно, щоб плоди тієї праці служили їй та іншим, щоб у самому ж процесі праці могла вона виступити як співвідповідальний співтворець станка, біля якого працює.

З цього народжуються особливі права робітників, що відповідають обов’язкові праці. Мова про це буде нижче. Але вже тут слід у загальному підкреслити, що працівник бажає не тільки належної за свою працю заплати, але також те, щоби в самому ж процесі продукції брати до уваги такі можливості, в яких можна було мати почуття, хто працює, навіть на спільному, працює воднораз і „на своєму“. Таке почуття пригашується теж в ньому системою надмірної бюрократичної централізації, в якій працівник почуває себе радше коліщатком великого механізму, що порушується згори, радше на правах звичайного знаряддя продукції, аніж правдивого суб’єкта праці, обдарованого власною ініціативою. В навчанні Церкви завжди висловлювалося те найглибше переконання, що людська праця відноситься не тільки до економії, але має також, і то насамперед, особові вартості. Користає на цьому сам же економічний процес продукції, коли саме ті особові вартості повністю шануються. На думку св. Томи[25], власне ця рація промовляє за приватне посідання також отих засобів продукції. Якщо приймаємо, що з різних умотивованих причин, можуть існувати винятки від засади приватної власности — і навіть ще більше, якщо за нашої епохи ми є свідками запровадження в життя устрою „усуспільненої» власности — то все ж таки персональний аргумент не втрачає своєї сили ані тієї основної, ані практичної. Цей аргумент мусить брати до уваги всяке доцільне й корисне усуспільнення засобів продукції. Потрібно зробити все, аби лиш людина, також і в цій системі, могла відчувати, що трудиться „на своїм». В інакшому разі поставатимуть в цілому економічному процесі непередбачені втрати, і то не тільки економічні втрати, але насамперед — втрати в людині.

  1. ПРАВА РОБІТНИЦТВА
  2. В розлогому контексті прав людини

Якщо праця — з багатогранним значенням цього слова є повинністю, тобто обов’язком, то є вона теж і джерелом прав того, хто працює. Ті права слід розглядати в розлогому контексті суцільности належних людині прав. Багато їх відповідні міжнародні органи уже проголосили, і мають щораз більшу гарантію з боку окремих держав у відношенні до своїх громадян. Пошанування тієї широкої суцільности прав людини становить собою основну передумову миру в сучасному світі: і внутрішнього миру в окремих державах та суспільствах, і в обсягу міжнародних взаємин, як на це вже багаторазово звертало увагу Навчальне Управління Церкви, головно з часів енцикліки „Мир на землі“. Права людини беруться з праці, поміщаючись в ширшому контексті якраз отих основних прав особи. І все ж таки, в обсягу того ж контексту, мають вони своєрідний характер, який відповідає вищез’ясованій особливості природи людської праці, і власне в тому характері треба їх розглядати. Праця, як було сказано, є повинністю тобто обов’язком людини, і то з різноманітним цього слова значенням. Людина повинна працювати чи то з огляду на веління Творця, чи то з огляду на свою ж людську природу, якої збереження і розвиток вимагає праці. Людина повинна працювати з огляду на ближніх, головно з огляду на свою родину, але також з огляду на суспільство, до якого належить, на нарід, якого є сином чи дочкою, з огляду на всю людську сім’ю, якої є членом, будучи спадкоємцем праці поколінь, одночасно ж і співтворцем майбутности тих, що після неї вступлять у чергу подій. Все це складається на моральний обов’язок праці з широким значенням. Коли доведеться розглядати моральні права кожної людини, що відповідають тому обов’язкові з огляду на працю, го треба буде раз у раз мати перед очима той широкий обсяг відношень, в яких показується праця кожного суб’єкта, що працює.

Але якщо говоримо про обов’язок праці, воднораз же й про права людини праці, що відповідають тому ж обов’язкові, тоді маємо на думці насамперед те відношення, що створюється між працедавцем — безпосереднім чи посереднім — і робітником.

Розрізняння між безпосереднім і посереднім працедавцем виглядає дуже важливим з огляду на дійсну організацію праці та з огляду на можливість виникання справедливих і несправедливих взаємин в ділянці праці.

Якщо безпосереднім працедавцем є та особа, чи й інституція, з якою робітник безпосередньо робить домовлений про працю на означених умовах, то, навпаки, за посереднього працедавця треба вважати багато різнорідних чинників, які є поза безпосереднім працедавцем, і мають вони означений вплив на те, як оформляється умову про працю і, послідовно, на менше чи більше справедливі взаємини в ділянці людської праці.

  1. Працедавець: «посередній» і «безпосередній»

Поняття „посереднього працедавця» охоплює і особи, і всякого типу інституції, охоплює також збірні домовлення про працю — начало поведінки, що їх укладають особи й інституції. Вони визначають цілий суспільно-економічний устрій і ті принципи, які з нього походять. Поняття посереднього працедавця відноситься, отже, до багатьох різних елементів. Його відповідальність не є схожа на відповідальність безпосереднього працедавця — як на це вказує сама ж назва; відповідальність є лише безпосередня — але вона так і залишається істотною відповідальністю: посередній працедавець в основному визначає такі чи інші аспекти відносин праці й цим зумовлює поведінку безпосереднього працедавця, коли він укладає контракт і взаємини праці. Таке ствердження не має на меті звільняти того останнього від властивої йому відповідальности, а лиш те, щоб звернути його увагу на ввесь той збіг зумовлень, які мають вплив на його поведінку. Якщо мова про правильне, з етичного кута бачення, встановлення політики праці, то треба мати перед очима всі ті зумовлення. Правильною ж є вона тоді, коли в ній повністю шануються об’єктивні права людини праці.

Поняття посереднього працедавця можна прикласти до виміру кожного зокрема суспільства, найперше ж до держави. Це ж бо вона повинна вести властиву політику праці. Проте нам відомо, що в сучаснім укладі господарських взаємин у світі між окремими державами бувають різноманітні пов’язаності, що мають свій вислів хоча б у процесі імпорту й експорту, тобто взаємообміну економічними добрами чи то сирівців, чи півфабрикатів, чи врешті повних промислових виробів. Процеси оті створюють також взаємозалежність, внаслідок чого важко говорити про повну самодостатність, тобто автаркію.

Такий уклад взаємозалежности є в основному нормальний, але він з легкістю може стати приводом для різних форм визиску чи несправедливости і, в свою чергу, відбитися на політиці праці, яка є справжнім суб’єктом. Так ото, напр., високопромислові держави та ще більше міжнародні організації, які на велику скалю керують засобами промислової продукції (так звані мультинаціональні або транснаціональні), диктують можливо найвищі ціни за сирівці чи півфабрикати, що, крім інших причин, дає в наслідку дедалі більшу непропорційність у скалі державних прибутків у відносних суспільствах. Відстань між багатими й убогими країнами не зменшується і не вирівнюється, але дедалі збільшується в некористь тих останніх. Ясно, що не може воно залишитися без наслідків для місцевої політики праці й для ситуації людини праці в господарсько упосліджених суспільствах. Безпосередній працедавець, який перебуває в системі таких зумовлень, визначає умови праці нижче об’єктивних вимог робітників, головно ж тоді, коли він сам бажає зачерпнути можливо якнайбільші користі з підприємства, яким він керує (або з підприємств, якими він керує, якщо йдеться про ситуацію «усуспільнення» власности засобів продукції).

Цей образ залежности, який в’яжеться з поняттям посереднього працедавця — як легко можна прийти до висновку — є страшенно розбудований і скомплікований. Накреслюючи його, треба мати на увазі часом і сукупність тих елементів, які вирішають економічне життя в аспекті даного суспільства і держави, але одночасно треба мати на увазі значно ширшу пов’язаність і взаємозалежність. Здійснення прав людини праці не може однак бути приречене на те, щоб стати тільки наслідком тих економічних систем, які на більшу чи меншу скалю керуються перш за все критеріями максимальної користи. Навпаки, власне отой погляд на об’єктивне узаконення людини праці — будь-якого роду працівника: фізичного, інтелектуального, у промислі, в хліборобстві тощо — повинен представляти собою належний та основний критерій формування цілої економії чи то в розмірі будь-якого суспільства й держави, а чи в сукупності економічної політики, тих міжнародних угод і взаємин, які з цього беруться.

В цьому напрямі повинні розгортати свою діяльність різні, покликані до цього, міжнародні організації, розпочинаючи від Організації Об’єднаних Націй. Виглядає, що Міжнародна Організація Праці (ОІТ), також Організація Об’єднаних Націй для Харчування і Землеробства (ФАО) й інші, мають тут багато чого до сказання. В обсязі окремих держав існують покликані до цього міністерства, відомства публічної влади, також відповідні суспільні організації. Все це промовисто каже, яке величезне значення у здійсненні повної пошани до узаконення людини праці, що представляє собою ключовий елемент цілого суспільного ладу, має отой — як вище сказано — «посередній працедавець».

  1. Питання праці

Розглядаючи узаконення людини праці, власне у відношенні до того «посереднього працедавця», тобто до сукупности крайових і міжнародних відомств, що відповідають за суцільність напряму політики праці, треба найперше звернути увагу на основну справу, а саме: мати працю, або інакшими словами: це справа відповідного заняття всіх здатних до цього суб’єктів. Цій властивій і правильній ситуації протиставляються в цій ділянці безробіття, тобто брак праці для здатних до цього суб’єктів праці. Може тут трактуватися взагалі про брак праці чи в якихсь означених секторах праці. Завдання тих відомств, які тут охоплюємо назвою посереднього працедавця, є протиставитися безробіттю, що, в усякому разі, є лихом, а в певних розмірах може стати дійсним суспільним лихоліттям. Питання безробіття стає особливо болючим питанням тоді, коли воно спадає здебільша на молодь, як вона не може знайти праці, здобувши приготування за допомогою відповідної культурної, технічної і фахової освіти. їхнє щире бажання праці, їхня готовість прийнятися відповідальности за економічний і соціяльний розвиток суспільства зроджує в них прикре почуття нездарности. Обов’язок повинностей на користь безробітних, а саме: обов’язок платити відповідні допомоги, потрібні для того, щоб утримувати безробітних працівників та їхні родини — це той обов’язок, який береться з найосновнішого принципу морального ладу в цій ділянці, тобто з принципу загального вживання дібр, або ще інакше і простіше: з права на життя й утримання.

Щоб протиставлятися загрозі безробіття, щоб усім забезпечити працю, то ті відомства, які ми тут назвали посередніми працедавцями, повинні чувати над суцільністю плянування в відношенні до того диференціованого верстату праці, при якому формується не тільки економічне, але й культурне життя даного суспільства, і чувати також над правильністю і доцільністю організування праці при цьому верстаті. Це повинна бути журба про цілість, бо ж вона остаточно спочиває на плечах держави, хоча не може означати однонапрямної централізації з боку державної влади. Навпаки, мова тут про властиву й доцільну координацію, в рамках якої повинна гарантуватися ініціятива окремих осіб, самостійних гуртів, осередків та місцевих верстатів праці — згідно з тим, що вже було сказано про суб’єктивний характер людської праці.

Факт взаємозалежности окремих суспільств і держав, і необхідність співпраці в різних ділянках промовляють за те, щоб при зберіганні повних прав кожного з них в ділянці плянування й організування праці в обсязі власного суспільства, розгортали діяльність одночасно в тій визначній ділянці, в розмірах міжнародної співпраці за посередництвом різнорідних умов і порозуміння. Потрібно також, щоб і тут критерієм тих домовлень і порозуміння дедалі більше ставала праця, із значенням основного права всіх людей, яка всім робітникам дає аналогічні узаконення такою мірою, щоб рівень життя робітників в окремих суспільствах виявляв щораз то менше разючих різниць, які є несправедливі й можуть викликати нагальні виступи. Міжнародні організації мають в цій ділянці виконати велике завдання. Треба, щоб вони керувалися влучним розпізнаванням складних ситуацій та природних, історичних, цивілізаційних й інших зумовлень; треба також, щоб вони, в відношенні до спільно устійнених плянів діяльности, мали більшу оперативність, тобто успішність здійснення.

На цьому шляху можна здійснювати той плян загального і пропорційного поступу всіх, що було провідною думкою енцикліки Павла VI „Поступ народів“. Годиться підкреслити, що складовим елементом, одночасно ж і найвідповіднішим показником того поступу в дусі тієї справедливосте і миру, який проголошує Церква і за який вона безнастанно молиться до Отця всіх людей і народів, є власне оте постійне надавання вартости людській праці чи то під кутом її об’єктивної доцільносте, а чи також під кутом гідности суб’єкта кожної праці, яким є людина. Поступ, про який тут мова, має здійснювати людина, і то для людини, і видавати плоди в людині. Показником поступу буде щораз то дозріліше признання доцільности праці та щораз загальніша пошана до прав, які з ними єднаються стосовно гідности людини — суб’єкта праці.

Розсудливе плянування і застосування до нього організації людської праці у скалі поодиноких суспільств і держав повинно також улегшувати знаходження властивих пропорцій між різнорідними заняттями: праця на полі, в промислі, в різнорідних послугах, умова праця, також наукова й мистецька, згідно із здібностями окремих людей — і для спільного добра сучасників та всього людства. Організуванню людського життя, згідно з багатогранними можливостями праці, повинна відповідати властива система освіти й виховання, що має на меті найперше розвиток зрілого людства, і теж відповідне приготування, щоб із користю зайняти відповідне місце при великому й суспільно диференціованому верстаті праці.

Коли дивимось на людську сім’ю, розсіяну по всій землі, то не може нас не вдаряти величезних розмірів факт: з одного боку чимало засобів природи залишаються не використані, з другого ж — існують цілі загони безробітних або тих, які не є повністю зайняті, і великі маси голодуючих. Цей факт є безсумнівним доводом, що і всередині окремих політичних спільнот, теж у взаємовідносинах між ними на континентальній та світовій площинах — якщо мова про організування праці й заняття — щось не діється правильно саме в найбільш критичних пунктах і то великого суспільного значення.

  1. Платня й інші суспільні повинності

Після з’ясування тієї визначної ролі, яку для обезпечення необхідних прав людини з огляду на її працю відограє журба про заняття всіх робітників, слід ближче торкнутися тих прав, які своє остаточне оформлення мають у відношенні між робітником і безпосереднім працедавцем. Усе, що було досі сказано на тему посереднього працедавця, має на меті ближче визначити якраз ті відношення за допомогою виявлення тих різнорідних зумовлень, в яких вони оформлюються посередньо. Однак цей розгляд не має самого лише описового значення, не є скороченим трактатом економії чи -політики. Мова тут про те, щоб унаочнити деонтологічний і етичний аспект. Ключовим питанням суспільної етики, в цім випадку, є справа справедливої платні за виконану працю. В теперішньому контексті немає іншого, важливішого способу здійснення справедливосте в відношенні робітник — працедавець як саме оцей: платня за працю. Без огляду на те чи ту працю виконується в устрою приватної власносте засобів продукції, а чи в тім устрою, де та власність підпадає „усуспільненню44, відношення між працедавцем (головно безпосереднім) і робітником розв’язується на основі саляріяту, тобто за посередництвом відповідної винагороди за працю.

Годиться також ствердити, що справедливість суспільно-економічного устрою, в усякому разі, його справедливе діяння заслуговує остаточної розцінки згідно з тим, чи людську працю в тім устрою правильно винагороджується. В цьому пункті ми знову приходимо до першого принципу всього суспільно-етичного ладу, а саме: до засади загального користування добрами. В кожнім устрою, без огляду на те, які є в ньому панівні основи домовлень між капіталом і працею, заплата, тобто винагорода за працю, залишається тим конкретним засобом, завдяки якому величезна більшість людей може користати з тих дібр, які призначується для загального користування: це однаково природні добра, як і ті добра, що є плодом продукції. І це, і те стає доступним для людини праці на основі тієї заплати, яку вона дістає як винагороду за свою працю. Так ото справедлива платня в кожному випадку стає конкретним показником справедливости цілого суспільно-економічного устрою, в усякому разі — справедливого діяння того устрою. Це не єдиний показник, але він особливо важливий, іноді ж — ключовий.

Ця засада відноситься головно до сім’ї. Якщо мова про повнолітнього робітника, на якому тяжить відповідальність за сім’ю, то за справедливу заплату приймається ту, яка вистачає на заснування й гідне утримання сім’ї і на забезпечення її майбутносте. Таку винагороду можна здійснити чи то через так звану сімейну платню, яка означає винагороду, дану голові родини за працю, що вистачає на задоволення потреб родини такою мірою, що подруга не потребує шукати заробіткової праці поза хатою; чи то через якісь інші суспільні повинності як ось: допомога сім’ям або ж додаток на материнство жінці, яка віддається виключно родині. Додаток такий повинен відповідати дійсним потребам, тобто брати до уваги кількість осіб, які є на утриманні протягом того часу, коли вони ще не можуть прийнятися відповідальносте за власне життя.

Досвід повчає, що треба подбати про додаткові суспільні вартості завдань материнства, про ті труди, що з ним в’яжуться, про турботи й почуття любови, яких незмінно потребують діти, щоб могли розвинутися як відповідальні морально й релігійно дозрілі й психічно зрівноважені особи. Якщо в жінки-матері буде змога віддатися піклуванню і вихованню дітей, відповідно до різноманітносте потреб віку — не обмежуючи свободи мами, не дискримінуючи її психологічно чи практично, не погіршуючи її ситуації в відношенні до інших жінок — то це стане гордощами суспільства. Занехаяння цих обов’язків з причини потреби шукання заробіткової праці поза хатою — це річ невластива з пункту бачення добра суспільства і родини, якщо це внеможливлює чи утруднює виконування першорядних завдань звання материнства[26].

В цьому речовому змісті треба особливо підкреслити, що всю систему праці слід так організувати й достосовувати, щоб шанувалися вимоги особи й форми життя, найперше ж домашнього життя, беручи до уваги вік і стать. Це факт, що в багатьох суспільствах жінки працюють майже в усіх ділянках життя. Однак у них повинна бути змога повністю виконувати свої завдання, згідно з відповідною собі природою, без дискримінації і без втрачання можливосте прийматися такої праці, до якої вони є здатні, не зменшувати пошани до їхніх сімейних прагнень чи до їх особливого вкладу, який вони, разом з чоловіками, вносять в суспільство. Дійсне повищення жінки в суспільстві вимагає такого укладу праці, в якому жінка не мусіла б за нього платити зреченням із притаманної собі відмінносте зі шкодою для сім’ї, в якій вона, як мама, виконує незаступну роль.

Крім праці ввіходять тут в гру також різні суспільні повинності, які мають на меті забезпечити життя і здоров’я робітників та їхніх сімей. Витрати, які в’яжуться з необхідністю лікування, головно в нещасних випадках у праці, того вимагають, щоб робітникові влегшити зв’язок з осередками лікарської допомоги — і то, по змозі, дешевий і навіть безплатний зв’язок. Ще іншою ділянкою таких повинностей є та, що в’яжеться з правом на відпочинок. Мова тут головно про регулярний щотижневий відпочинок, який охоплює принаймні неділю; крім того ж і про довший відпочинок, тобто на відпустку раз на рік або кілька разів у році протягом коротшого часу. Ідеться, врешті, також про право на пенсію, забезпечення на старість і в тих випадках, які в’яжуться з родом виконуваної праці. В обсягу цих головних прав розбудовується цілу систему детальних прав, які, разом з винагородою за працю, вирішують правильність укладу взаємин між робітником і працедавцем. Слід пам’ятати, що до тих прав належить і те, щоб місце праці й процеси продукції не шкодили фізичному здоров’ю робітників ані не порушували їх морального здоров’я.

  1. Значення профспілок

На основі тих прав разом з потребою, щоб мали вони забезпечення, з боку самого ж таки робітництва зроджується потреба ще одного права, а саме права на об’єднання, чи пак, організування товариств, тобто таких спілок, які мають на меті захищання життєвих потреб людей, зайнятих в різних професіях. Тим-то й спілки такі називаються профспілками або синдикатами. Життєві потреби робітництва є, певною мірою, спільні всім, одночасно ж кожний рід праці, кожний фах має свою особливість, яка в тих організаціях повинна віддзеркалюватися на особливий лад.

Іноді професійні зв’язки мають свої відповідники вже в середньовічних ремісничих цехах, оскільки ті організації об’єднували тих, які належали до того самого звання, а отже на основі виконуваної праці. Одночасно ж виникає різниця між цехами і професійними спілками в тому істотному пункті, що новітні професійні зв’язки виростали на основі боротьби робітників, світу праці, головно ж промислових робітників за належні їм права в відношенні до власників засобів продукції. У зв’язку з цим їхнім завданням є захищати життєві інтереси робітництва в усіх тих ділянках, в яких приходить до голосу право цих останніх. Досвід історії повчає, що цього роду організації є невід’ємним складником суспільного життя, головно в новітніх індустріалізованих суспільствах. Розуміється, що це не означає, що тільки промислові робітники створюють цього роду спілки. Служать вони на те, щоб аналогічні права забезпечити представникам кожного фаху. Отже існують спілки селян й інтелектуалістів. Існують також спілки працедавців. Усі вони, як ми згадали, розподіляються на групи й підгрупи, згідно з особливостями фахової спеціалізації.

Католицьке суспільне вчення не вважає, що профспілки становлять собою єдино віддзеркалення «класової» побудови суспільства і є показником боротьби класів, які незмінно керують життям суспільства. Авжеж, є вони показником боротьби за суспільну справедливість, за незалежні права робітництва, згідно з окремими професіями. Проте до тієї „боротьби** треба ставитися як до звичайного дбання про справжнє добро, в цьому ж випадку про те добро, яке відповідає потребам і заслугам робітників, які об’єднуються згідно з професією — і це не є боротьба «проти» інших. Якже в спірних справах набуває вона й такого характеру, то це діється з огляду на добро суспільної справедливости, а не «задля боротьби», ані тому, щоб усунути противника. Праця має в собі те насамперед, що єднає людей, і в цьому полягає її суспільна сила: сила будування спільноти. Врешті-решт, у спільноті мусять якось об’єднуватися і ті, що працюють, і ті, що розпоряджаються засобами продукції або є їхніми власниками. У світлі цієї основної побудови будь-якої праці — у світлі того факту, що, як-не- як, в кожнім суспільнім устрою „праця** і „капітал** є невід’ємними складниками процесу продукції — народжене з праці спілкування людей, щоб забезпечити належні їм права, залишається конструктивним чинником суспільного ладу й необхідної для цього солідарности.

Слушні заходи, щоб забезпечити права робітництву, об’єднаному тим самим фахом, мусять завжди рахуватися з тим обмеженням, яке накладає загальна економічна ситуація країни. Домагання синдикату не можуть перемінитися у своєрідний груповий чи клясовий «егоїзм», хоча можуть і повинні теж і за те змагатися, щоби, з огляду на спільне добро цілого суспільства, направити те все, що хибує в системі посідання засобів продукції та в способі управління і розпоряджування ними. Суспільне й суспільно-економічне життя є своєрідною «сполученою посудиною», тож до цього мусить достосуватися також та велика суспільна діяльність, яка має на меті забезпечення прав кожної групи.

Діяльність профспілок з цим значенням увіходить, безумовно, в ділянку „політики*1 у значенні розсудливого дбання про спільне добро. Воднораз же завданням спілок не є робити „політику** з тим значенням, яке в загальному надається нині цьому слову. Спілки не мають характеру політичної партії, яка бореться за владу, і не повинні підлягати рішенням політичних партій, ані мати з ними надто тісних зв’язків. Бо в такій ситуації вони з легкістю втрачають зв’язок з тим, що є їх дійсним завданням, а саме: забезпечити робітництву належні їм права в рамках спільного добра цілого суспільства, ставши натомість знаряддям для інших завдань.

Коли мова про забезпечення належних прав робітництва згідно з окремими професіями, то слід, розуміється, мати раз у раз перед очима те, що рішає про об’єктивний характер праці в будь-якому званні, одночасно, і навіть насамперед те, що зумовлює дійсну гідність суб’єкта праці. Відкриваються тут різнорідні можливості в діяльності профспілкових організацій, і то також в діяльності освітнього, виховного й самовиховного характеру. Заслуженою є праця таких учбових заведень, як робітничий або народний університет, таких виховних програм і курсів, які розгортали і далі розгортають свою діяльність саме в цьому напрямі. Треба постійно за те змагатися, щоб робітник, завдяки діяльності своїх спілок, міг не тільки більше «мати», але насамперед більшим «бути»; в усю повноту й під кожним оглядом здійсняти свою людську природу.

Профспілки, клопотавшись про слушні права своїх членів, послуговуються також методою страйку — відмовлення від праці. Це своєрідний ультиматум, звернений до відповідальних чинників передусім же до працедавців. Це та метода, яку католицьке суспільне вчення вважає за виправдану під певними умовами і у властивих межах. Робітники, у зв’язку з цим, повинні мати забезпечене право на страйк, без особистих каральних санкцій за участь в ньому. Коли признається, що це законний засіб, то слід одночасно зазначити, що страйк подекуди залишається крайнім засобом. Не можна ним зловживати. Не можна ним зловживати головно в «політичних» розиграх. Крім того ніколи не слід забувати про те, що невідкладні послуги для суспільного життя завжди повинні бути забезпечені, в разі ж необхідности — навіть за допомогою відповідних правових заходів. Зловжиття страйком спроможне довести до паралізування всього суспільно-економічного життя, що суперечить вимогам спільного добра суспільства, що відповідає також правильному розумінню природи самої ж праці.

  1. Гідність землеробства

Все те, що вище було сказано про гідність праці, про об’єктивну й суб’єктивну розцінку людської праці, має безпосереднє застосування в відношенні до питання землеробства. Бо йдеться тут про дуже розлогу ділянку праці на нашій планеті, про середовище, що не звужується до того чи іншого континенту, ані не обмежується до тих суспільств, які вже осягнули певний ступінь розвитку й поступу. Землеробство, постачаючи суспільству блага, необхідні для повсякденного утримання, має суттєве значення. Умови, що існують на селі, й умови праці на землі не всюди є однакові; різнорідне є також суспільне становище селян в окремих країнах. Не залежить воно тільки від ступеня розвитку техніки в землеробстві, але також, і може навіть головно, від признання прав селянам й від ступеня свідомости, яка відноситься до цілости суспільної етики праці.

Праця на полі несе з собою чимало труднощів як стале, іноді ж і виснажливе фізичне зусилля, непомітне признання з боку суспільства, що в селян розбуджує навіть почуття суспільного скривдження та спонукує їх до того, що вони масово покидають село й переселюються до міст, а отже, на жаль, до тих умов життя, які ще більше можуть спричинитися до викорінення людини. Долучується до цього ще й брак потрібної фахової освіти й відповідних устаткувань, певною мірою поширений індивідуалізм й об’єктивно несправедливі угоди. В багатьох країнах на дорозі до розвитку мільйони людей приневолені оброблювати чужу землю, притому ж визискують їх власники латифундій, без надії на те, щоб будь-коли придбати собі на власність клаптик землі. Бракує правного забезпечення селян та їхніх родин на старість, на випадок захворіння чи безробіття. Нужденна платня за довгі дні важкої фізичної праці. Буває, що власники покидають управні землі; буває й таке, що легковажиться правний титул посідання клаптика землі, яку довгі літа управляли як власність, тож залишається вона беззахисною супроти „голоду землі“ з боку могутніх одиниць чи груп. Але також в економічно розвинених країнах, де наукові досліди, технологічні й політичні здобутки держави поставили хліборобство на високий рівень, право на працю може бути тоді порушене, коли селянина позбавляється права на участь у тому, щоб виносити рішення щодо його повинностей на підставі праці, або ж коли відбирається йому право на свободу творення спілки, що має спричинитися до належного суспільного, культурного й економічного розвитку.

Отже, в багатьох випадках є потрібні основні й дбайливі зміни, щоби хліборобству і селянам привернути належне їм значення — основу здорової економії в сукупності розвитку суспільних взаємин. Тим-то й слід проголошувати й поширювати гідність праці, зокрема ж на землі, бо в ній людина дуже промовисто «підпорядковує собі» ту землю, яку дістала від Бога в дарі, проявляючи своє „панування» у видимому світі.

  1. Каліки і праця

Останніми часами народні спільноти й міжнародні організації звернули увагу ще й на широко розгалужені питання, що в’яжуться з працею: на питання тих, що стали каліками. Теж і вони є повними людськими суб’єктами з належними їм уродженими, священними й непорушними правами, що — незважаючи на те обмеження і терпіння, що записалися в їхньому тілі й володінні — все ж таки вирішують про суттєве значення гідности й великости людини. Тому така особа, певною мірою „скривджена», будучи суб’єктом з усіма своїми правами, повинна мати доступ до участі в суспільному житті в усіх розмірах і на всіх площинах, відповідно до своїх спроможностей. Особа, що стала калікою, є одною з нас і повністю бере участь в людській природі. Було б найвищою мірою негідне людини і було б запереченням спільної нам людської природи, якби до суспільного життя, а отже й до праці, допускалося тільки повносильних, бо тоді ми попали б у небезпечну форму дискримінації слабих і хворих з боку міцних і здорових. В таких обставинах також працю, з об’єктивним значенням, треба підпорядковувати гідності людини — суб’єктові праці, а не користі економічній.

Обов’язком відомств, які розгортають діяльність на терені світу праці, також безпосереднього й посереднього працедавця є — за допомогою успішних й підхожих засобів — підтримувати права такої скривдженої особи на підготовку до фахової праці такою мірою, щоб могла вона включитися у продуктивну діяльність, згідно із своїми кваліфікаціями. Ввіходить тут в гру чимало практичного, юридичного й економічного характеру, проте суспільство — тобто відповідна публічна влада, спілки й згуртування, підприємства й самі ж таки каліки — повинні збирати разом ідеї й засоби, щоб осягнути цю преважливу мету, а саме: щоб особи, які стали каліками, мали доступ до праці, згідно із своїми спроможностями, бо цього вимагає і їхня людська гідність, і вони самі як суб’єкти праці. Місце праці для таких осіб може знайти чи створити кожна спільнота, в рамках відповідних побудов, чи то в публічних чи в приватних підприємствах, даючи їм звичайне або якесь спеціяльне заняття, а чи в так званих „охоронюваних» підприємствах і середовищах.

Подібно як у випадку інших робітників, потрібно багато уваги прикладати до фізичних і психологічних умов праці осіб, що стали каліками, на справедливу винагороду, на можливість повищення та усування всіляких перешкод. Все ж таки не закриваючи, що йдеться тут про складне й трудне завдання, слід собі того бажати, щоб властиве розуміння праці з суб’єктивним значенням привело до такої ситуації, в якій особа, що стала калікою, не почувалася залишеною на маргінесі світу праці чи залежности від суспільства, але щоб могла існувати як повноправний суб’єкт праці: корисний і шанований з огляду на свою людську гідність, покликаний до загального вкладу в розвиток і добро власної родини й суспільства, згідно із своїми спроможностями.

  1. Праця і питання еміграції

Годиться, на кінець, принаймі стислими словами висловитися на тему так званої еміграції задля пращ. Це те давнє явище, яке однак раз у раз відновляється. Також і тепер набуває воно великих розмірів з причини скомплікованости сучасного життя. Людина має право залишити країну свого походження з різних спонукань, щоби шукати умов життя в іншій країні, але вона має теж право повернутись до тієї країни. Такий факт напевно не є без усіляких труднощів, але насамперед становить він узагальному втрату для тієї країни, з якої емігрується. Відходить людина, воднораз же й член спільноти, об’єднаної історією, традицією, культурою, щоби розпочинати життя посеред іншого суспільства, зв’язаного з іншою культурою і здебільша іншою мовою. Притому ж вибуває суб’єкт пращ, що зусиллям своєї думки чи своїх рук міг би спричинитися до помноження спільних дібр власної країни. А те зусилля і той вклад віддається іншому суспільству, що іноді має на це менше право ніж власна батьківщина.

І все ж таки, еміграція є навіть деяким злом, а в певних обставинах є воно т. зв. необхідним злом. Треба зробити все, — і напевно багато робиться з цією метою — щоб те зло, з матеріяльним значенням, не потягало за собою великих шкід у моральному значенні, щоб воно — авжеж, по змозі — приносило добро навіть в особистому, родинному й суспільному житті емігранта чи то йдеться про країну, до якої він прибуває, а чи про батьківщину, яку покидає. В цій ділянці дуже багато залежить від властивого законодавства, зокрема, коли мова про права людини праці. Справа ота, головно під цим кутом бачення, ввіходить в обсяг цих міркувань.

Найважливішим виглядає те, щоб людина праці поза своєю рідною країною — чи то як сталий емігрант, а чи як сезоновий робітник — в обсязі тих справ, що в’яжуться з працею, не був покривджений у відношенні до робітництва даного суспільства. Еміграція задля праці аж ніяк не може ставати нагодою для фінансового або суспільного визиску. В відношенні до працівника-емігранта слід застосовувати ті самі критерії, що й до інших працівників того суспільства. Вартість праці треба міряти тією самою мірою, а не з огляду на відмінність народу, релігії чи раси. Тим більше не можна використовувати примусової ситуації, в якій емігрант перебуває. Всі ці обставини мусять рішуче уступати — розуміється, враховуючи особливі кваліфікації — перед основною вартістю праці, що в’яжеться з гідністю людської особи. Тут ще раз потрібно нагадати цю основну засаду: ієрархія вартостей та глибоке значення самої ж праці того вимагають, щоб капітал служив праці, а не праця капіталові.

  1. ЕЛЕМЕНТИ ДУХОВОСТИ ПРАЦІ
  2. Особливе завдання Церкви

Останню частину роздумувань на тему людської праці, що в’яжеться з 90-ою річницею енцикліки „Нових справ», годиться присвятити духовості праці з християнським значенням цього слова. Зваживши, що праця в своєму суб’єктивному вимірі є незмінно діяльністю особи, „актус персоне», то участь в ній бере ціла людина, бере участь тіло і дух, без огляду на те, чи це фізична чи умова праця. До цілої людини звертається також слово Бога Живого — євангельський орудник спасіння — в якому знаходимо багато змісту, наче особливе світло, яке звертається до людської праці. Треба відповідно присвоїти собі той зміст: потрібно внутрішнього зусилля людського духу під проводом віри, надії і любови, щоб, за допомогою тих змістів, праці конкретної людини надати того значення, яке вона має в Божих очах, і завдяки якому ввіходить вона в діло спасіння — його звичайна, одночасно ж і незвичайно піднесла думка й складник.

Якщо Церква вважає за свій обов’язок висловлюватися в питаннях праці з пункту бачення її людської вартости і зв’язаного з нею суспільного морального ладу — добачуючи в цьому її визначне завдання в служінні всієї Євангельської благовісті — то свій особливий обов’язок добачає вона у формуванні такої духовости праці, яка допоможе всім людям наблизитись до Бога — Творця й Відкупи- теля і стати учасником Його спасенних задумів у відношенні до людини й світу та щоб вони у своєму житті поглибили приязнь з Христом, беручи, через віру, живу участь в Його потрійному посланництві: Священика, Пророка і Царя, як цього знаменито навчає Собор Ватиканський II.

  1. Праця як учасництво в ділі Творця

„Для віруючих безспірним є, що людська діяльність, одиниць і громади, тобто велике оте зусилля, яким люди — з бігом сторіч — силкуються поліпшити умови свого життя, само по собі відповідає Божому задумові. Бо людина, створена на Божий образ, одержала доручення, щоб — підпорядковуючи собі землю з усім, що на ній — управляти світом з праведністю і святістю та щоб, признаючи Бога Творцем усього, підносила до Нього себе саму і вселенну такою мірою, щоб, підкоривши людині все, чудним стало Боже ім’я по всій землі“[27].

У слово Божого Об’явлення дуже глибоко записалася та основна правда, що людина створена на образ Божий, завдяки своїй праці стає учасником діла свого Творця і — мірою своїх людських спроможностей — подекуди далі його розвиває і доповнює, невпинно поступаючи вперед, відкриваючи заховані в цьому створінні засоби й вартості. Цю правду знаходимо вже на початку Святого Письма, в книзі Буття, де діло самого ж творення представляється на зразок „праці11, яку Бог виконує протягом „шести днів“[28], щоб «відпочити» сьомого дня[29]. А втім, ще й остання книга Святого Письма того самого звучання набуває, поставивши наголос на узнання для того діла, яке звершив Бог своєю творчою «працею», виголошучи: „Великі і чудесні діла твої, Господи, Боже Вседержителю“[30] — подібно як книга Буття, в якій опис кожного дня творення кінчиться ствердженням «побачив Бог, що воно добре»[31].

Опис творення, який знаходимо вже в першому розділі книги Буття, є одночасно начебто першим „євангелієм праці», бо він показує, в чому полягає гідність праці: навчає, що людина, працюючи, повинна наслідувати Бога, свого Творця, має ж бо в собі вона — єдина — особливе начало подібности до Нього. Людина повинна наслідувати Бога тоді, коли працює і коли відпочиває, зваживши, що сам Бог появив їй своє створення у вигляді праці й відпочинку. Ота Божа діяльність триває невпинно, як про це свідчать Христові слова: „Отець мій творить аж по сю пору…“[32]; діє Він творчою могутністю, підтримуючи в існуванні світ, який Він покликав до буття з нічого і творить могутністю Спасителя в людських серцях, яких від початку призначив для «відпочинку»[33] у з’єднанні з Собою в «домі Отця»[34]. Тим-то і людська праця не тільки домагається відпочинку «що сім днів»[35], але навіть ще більше: не може полягати у визискові людських сил у зовнішній діяльності — мусить залишити внутрішній простір, в якому людина, стаючи дедалі більше тим, чим з волі Бога повинна бути — приготовляється до того «відпочинку», який Господь приготовляє своїм слугам і приятелям[36].

Свідомість того, що людська праця є учасництвом в ділі Бога, повинна — як цього навчає Собор — проникнути також і „звичайні, повсякденні заняття. Бо чоловіки й жінки, здобуваючи прожиток для себе та сім’ї, так виконують свою діяльність, що стають корисними й для всієї громади; слушно тоді можуть в тому переконатися, що своїм трудом розвивають діло Творця, дбаючи про своїх братів та спричинюючись особистим трудом до здійснення Божих задумів в історії»[37].

Треба, отже, щоб та християнська духовість праці стала загальною участю всіх. Треба, щоб, зокрема для сучасної духовости праці, виявилася зрілість, якої домагається напруження і неспокій людської думки і сердець: «…християни не вважають, начебто діяльність, яку люди виконують своїм хистом і силою, суперечила Божій всемогутності, начебто розумне створіння суперничало з Творцем. Навпаки, вони радше в тому переконані, що здобутки людства є повтореним виявом Божої величі та плодом Його невимовного задуму. А чим більше зростає могутність людей, тим ширше сягає їхня відповідальність: і одиниць, і суспільства… християнська благовість не відводить людей від розбудови світу, ані не є спонукою для занедбування добра ближніх, але радніш вона ще більше та ще стисліше їх до цього зобов’язує»[38].

Свідомість, що людина за посередництвом праці стає учасником діла творення, становить собою найглибшу спонуку для того, щоб братися до діла в різних секторах: „Отже вірні повинні признавати внутрішню природу сотворіння, його вартість та призначення на славу Божу, своїми ж, навіть земними ділами, повинні допомагати собі взаємно у святості життя так, щоби Христовий дух проникнув світ і досяг своєї мети у справедливості, любові й мирі. У виконані цього загального завдання займають миряни окреме й визначне місце. Завдяки… своїй компетентності у світських науках і своїй діяльності, зсередини освячуючи Христовою благодаттю, нехай дають свій приватний вклад у те, щоб сотворені речі вдосконалювати людською технічною та цивілізаційною-суспільною працею, згідно з тим призначенням, яке їм визначив Творець і з тим світлом, яке принесло Його Слово[39].

  1. Христос: Людина праці

Та правда, що за посередництвом праці людина стає учасником діла самого ж Бога, свого Творця, на особливий лад унаочнює Ісус Христос, той Ісус, про Якого чимало Його перших слухачів з Назарету питали і „дивувалися, кажучи: „Звідкіль оце в нього? Що то за мудрість, що йому дана… Хіба ж він не тесля“[40]. Бо ж доручене собі «євангеліє» — слово споконвічної мудрости — Ісус не тільки голосив, але насамперед потверджував чином. Тому це було також євангеліє праці, бо Той, хто його проповідував, сам був людиною^ праці — ремісничої праці, як Йосиф з Назарету[41]. Хоч у Його словах не знаходимо спеціального наказу щодо праці — в одному випадку радше заборону надмірного клопотання про працю й існування[42] — проте однозначною є водночас мова Христового життя. Він належить до «світу праці», виявляє признання і пошану до людської праці. Можна сказати ще більше: Він з любов’ю дивиться на працю, на різні роди праці, добачуючи в кожній з них якусь особливу рису подібносте людини до Бога — Творця й Отця. Хіба ж Він не каже: Отець мій рільник[43]? Прикладаючи до різних осіб у своєму навчанні ту основну правду про працю, яка знаходить свій вислів уже в Старому Завіті, розпочинаючи з книги Буття.

У книгах Старого Завіту не бракувало різнорідних відкликів до людської праці, до окремих фахів, які виконує людина: напр., до лікаря[44], до аптекаря[45], до ремісника-мистця[46], до коваля[47] і можна б ці слова віднести до праці сучасного металурга — до ганчаря[48], до селянина[49], до вченого[50], до моряка[51], до будівничого[52], до музики[53], до пастуха[54], до рибалки[55]. Знані нам чудові слова, присвячені праці жінки[56]. Ісус Христос у своїх притчах про Боже Царство раз у раз відкликається до людської праці: до праці пастуха[57], селянина[58], лікаря[59], сіяча[60], господаря[61], слуги[62], завідателя[63], рибалки[64], купця[65], наємного робітника[66]. Говорить також про різноманітну працю жінок[67]. Апостольство представляє на зразок фізичної праці женців[68], або рибалок[69]. Згадує теж і працю вчених[70].

Христове навчання про працю, що спирається на приклад Його власного життя з назаретських літ, має особливо живий відголос у навчанні св. апостола Павла. Св. Павло хвалився тим, що працював за своїм званням (імовірно робив намети)[71] та що завдяки цьому міг також, як апостол, заробляти на свій прожиток[72]: «вдень і вночі тяжко та гірко працювали, щоб не утруднювати з вас нікого»[73]. Звідси й беруться його повчання на тему праці, які мають характер напоумлення і веління: «Таким то наказуємо і велимо Господом нашим Ісусом Христом спокійно працювати і споживати хліб, що самі заробили» — так пише в листі до Солунян[74]. Бо дехто «живе у ледарстві… тільки байдикують»[75] — й Апостол, у тому ж речовому змісті, не вагається казати: «Як хтось не схоче працювати, хай не їсть»[76]. І, навпаки, в іншому місці заохочує: „Усе, що тільки чините, робіть від душі, як для Господа, а не як для людей, знаючи, що приймете від Господа нагороду-спадщину[77].

Повчання Апостола народів, як бачимо, мають ключове значення для моральности й духовости людської праці. Є вони важливим доповненням до того великого, хоча непомітного євангелія праці, яке знаходимо в житті Христа і Його притчах — в тому, «що Ісус робив та що навчав»[78].

Церква, спираючись на ті світла, які б’ють з самого джерела, стало проповідує те, що має свій сучасний вислів у навчаннях Собору Ватиканського II: „Людська діяльність — як походить вона від людини, так і до людини скеровується. Бо людина своєю діяльністю не тільки змінює речі й суспільства, але й саму себе вдосконалює: багато вчиться, вироблює свої здібності, виходить поза і понад себе. А якщо той ріст правильно розуміти, то має він більшу вартість від накопичення самих лише зовнішніх багатств… Тим-то й нормою людської діяльности є те, щоб — згідно з Божим задумом і волею — узгоджувалась вона з правдивим добром людського роду, дозволяючи, щоб людина, індивідуально й суспільно, здійснювала й виконувала своє завдання“[79].

В речовому змісті такого бачення вартостей людської праці — такої духовости праці — повністю вияснюється те, що в тому самому місці душпастирської конституції Собору читаємо на тему правильного розуміння поступу: „Більшу вартість має людина задля того чим вона є, аніж задля того, що вона робить. А також усе те, що люди роблять, щоб осягнути більшу справедливість, ширше братерство й гуманний лад у соціальних відносинах, має більше значення як сам лише технічний прогрес. Бо той прогрес може дати, сказати б, матерію на вдосконалення людини, але сам він не здійснює того вдосконалення[80].

Такий погляд на справу прогресу й розвитку — а тема ця значно домінує в умах сучасників — можна приймати лише як овоч дійсної духовости людської праці, і лише тоді, коли спирається на таку духовість, може стати дійсним і можна його ввести в життя. Цей погляд і ця програма своє коріння має в «євангелії праці».

  1. Людська праця у світлі Христового Хреста і Воскресіння

Є ще один аспект людської праці, той її суттєвий вимір, в який глибоко проникає духовість, і є побудований на Євангелії. Кожна праця — і фізична й умова — незмінно лупиться з трудом. Книга Буття дає цьому дуже промовистий вислів: первісне благословення праці, що вміщається в самому ж таїнстві сотворення і лучиться з піднесенням людини, як образу Божого, протиставляється тому прокляттю, яке приніс з собою гріх — «проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого»[81]. Отой злученний з працею труд позначає шлях людського життя на землі й установляє заповідь смерти: „В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято…“[82]. Начебто відголосом цих слів є слова автора одної з книг «Мудрости»: „Тоді я глянув на всі діла, що руки мої вчинили, і на той труд, що ним я трудився…»[83]. Немає людини на землі, яка не могла б цих слів прикласти до себе.

Також Євангеліє вирікає щодо цього, сказати б, своє останнє слово про пасхальне таїнство Ісуса Христа. Тому там слід шукати відповіді на те питання, що має таке величезне значення для духовости людської праці. Пасхальне таїнство вміщає в собі Хрест Христа — Його послух аж до смерти, що його Апостол протиставляє тому непослухові, який затяжив на історії людини від самого початку[84]. Вміщається в ньому теж і звеличення Христа, який за посередництвом смерти на хресті повертається до своїх учнів з могутністю Святого Духа у Воскресінні.

Піт і труд, що в сучасних умовах життя людства незмінно єднається з працею, дає змогу християнинові й кожній людині, покликаній до наслідування Христа, брати з любов’ю участь в тому ділі, яке Христос прийшов виконати[85]. А діло спасіння звершилося в терпіннях і смерті на хресті. Коли людина зносить труди праці у злуці з Христом, який за нас розп’явся, вона, певною мірою, співпрацює з Сином Божим у відкупленні людства: стає дійсним учнем Ісуса, коли щодня бере хрест[86] своєї діяльности, до якої вона покликана.

Христос, „постраждавши смерть за всіх нас грішних, навчає нас прикладом своїм, що й нам необхідно нести свій хрест, який тіло і світ накладає на плечі тих, які здійснюють мир і справедливість»; одночасно ж „Христос, завдяки воскресінню ставши Господом, якому дана всяка влада на небі і на землі, вже діє в людських серцях силою свого Духа… очищуючи й укріпляючи ті шляхетні бажання, якими людство намагається вчинити своє життя гуманнішим та щоб увесь світ підкорявся цій меті“[87].

В людській праці людина віднаходить частину Христового Хреста, приймаючи її в тому самому дусі відкуплення, в якому Христос прийняв свій Хрест. І тій же праці — завдяки тому світлу, що вливається в нас із Христового Воскресіння — завжди знаходимо відблиск нового життя, нового добра, наче оповіщення нового неба і нової землі[88], що, власне за посередництвом трудів праці, стає учасництвом людини і світу. За посередництвом трудів праці, але ніколи без них. Це, з одного боку, потверджує необхідність хреста в духовості людської праці, з другого ж боку, в отому хресті-труді відкривається нове добро, що бере почин з тієї ж праці: з тієї праці, яку аж до глибин і всебічно збагнулося — однак ніколи без неї.

Чи оте нове добро — плід людської праці — є вже частинкою тієї нової землі, де перебуває справедливість?[89]. Яке відношення має воно до Христового Воскресіння, якщо це правда, що багатогранний труд праці людини є часткою Христового Хреста? На ці запитання намагається дати відповідь Собор, зачерпнувши світло з самих джерел об’явленого слова: «Чуємо, що ніякої користи нема для людини, яка ввесь світ здобуває, себе ж саму погубить11 (див. Л. 9, 25). Проте дожидання нової землі не повинно послаблюватися, але радше збільшувати дбайливість за вдосконалення тієї землі, на якій зростає спільнота нової людської сім’ї, що вже може дати певне уявлення того нового віку. Тому, хоч треба докладно розрізняти між Христовим Царством і туземним прогресом, однак має він велике значення для Божого Царства, зваживши, що він спричиняється до кращого наладнання людської спільноти»[90].

В цих роздумуваннях, присвячених людській праці, ми намагалися унаочнити все те, що виглядає необхідним, якщо за її допомогою мають зростати на землі не лише «овочі нашої дбайливости», але також людська гідність, братерське спілкування і свобода[91]. Нехай знає християнин, який вслухується в слово Живого Бога і лучить молитву з працею, яке місце займає ота його праця не тільки в туземному поступі, але також у зрості Божого Царства, до якого всі ми покликані силою Святого Духа і словом Євангелія.

На цьому кінчу моє роздумування, вділяючи всім апостольське благословення.

Цей документ, який я приготував до публікації на 15 травня ц. р. в дев’ятдесяту річницю енцикліки «Нових Справ», міг я остаточно переглянути щойно після того як залишив шпиталь.

Дано в Кастель Ґандольфо, дня 14 вересня, у свято Воздвиження Святого Хреста, в третьому році мого понтифікату.

Іван Павло II, Папа

 

Джерело: Енцикліки Вселенського Архиєрея Івана Павла ІІ, В-во оо. Василіан. – Торонто-Рим: 1989. – 348 с.

[1] Див. Пс. 128 (127), 2; див. теж Бут. 3,17 і наст.; Прп. 10,22; Вих. 1, 8-14; Єр. 22, 13.

[2] Див. Бут. 1, 26.

[3] Див. там же 1,28.

[4] Енц. „Відкупитель людини11 14: ААС 71 (1979), 284.

[5] Див. Пс. 128 (127),2.

[6] Див. Бут. 3,19.

[7] Див. Мт. 13,52.

[8] Собор Ват. II, душп. конст. про Церкву в сучасному світі, „Радість і надія11, 38: ААС 58 (1966) 1055.

[9]Див. Бут. 1,27.

[10] Див. Бут. 1,28.

[11] Див. Євр. 2,17; Флп. 2, 5-8.

[12] Див. Пій XI, енц. „Сорокового року11: ААС 23 (1931) 221.

[13] Див. Втор. 24,15; Як. 5,4; див. теж Бут. 4,10.

[14] Див. Бут. 1,28.

[15] Див. Бут. 1,26 і наст.

[16] Бут. 3,19.

[17] Євр. 6,8; Бут. 3,18.

[18] Див. Сумма Теол. І-ІІ, кв. 40,а. 1,с; І-ІІ,кв. 34,А. 2 під 1.

[19] Там же.

[20] Див. Пій XI, енц. „Сорокового року11: ААС 23 (1931) 221-222.

[21] Див. Ів. 4, 38.

[22] Якщо мова про право на власність, див. Сумма Теол. ІІ-ІІ, кв. 66, аа. 2,6; „Про владу князів11, кн. 1, глл. 15,17. Якщо йдеться про суспільне завдання власности, див. Сумма Теол. ІІ-І, кв. 134,а. 1, під 3.

[23] Див. Пій XI, енц. „Сорокового року11: ААС 23 (1931) 199; Собор Ват. II, душп. конст. про Церкву в сучасному світі. „Радість і надія11, 68: ААС 58 (1966) 1089 і наст.

[24] Див. Іван XXIII, енц. „Мати й Учителька11: ААС 53 (1961) 419.

[25] Див. Сумма Теол. ІІ-ІІ, кв. 65, а. 2.

[26] Див. Собор Ват. II, душп. конст. про Церкву в сучасному світі, „Радість і надія11, 67: ААС 58 (1966) 1089.

[27] Собор Ват. II, душп. конст. про Церкву в сучасному світі „Радість і надія11, 34: ААС 58 (1966) 1052 і наст.

[28] Бут. 2,2; Вих. 20,8.11; Втор. 5,12 і наст.

[29] Див. Бут. 2,3.

[30] Од 15,3.

[31] Див. Бут. 1,4. 10,12. 18. 21. 25. 31.

[32] Ів. 5,17.

[33] Див. Євр. 4,1.9 і наст.

[34] Див. Ів. 14,2.

[35] Див. Втор. 5,12 і наст; Вих. 20, 8-12.

[36] Див. Мт. 25,21.

[37] Собор Ват. II, душп. конст. про Церкву в сучасному світі, „Радість і надія“, 34: ААС 58 (1966) 1052.

[38] Там же.

[39] Собор Ват. II, догм, конст. про Церкву, „Світло народів» 36: ААС 57 (1965) 41.

[40] Мр. 6,2 і наст.

[41] Див. Мт. 13,55.

[42] Див. Мт. 6, 25-34.

[43] Див. Ів. 15,1.

[44] Див. Сир. 38, 1 і наст.

[45] Див. Сир. 38, 4-8.

[46] Див. Вих. 31, 1-5; Сир. 38,27.

[47] Див. Бут. 4, 22; Іс. 44,12.

[48] Див. Єр. 18,3 і наст; Сир. 38,29 і наст.

[49] Див. Бут. 9,20; Іс. 5,1 і наст.

[50] Див. Проп. 12,9-12; Сир. 39,1-8.

[51] Див. Пс. 107 (106) 23-30; Муд. 14,2-3.

[52] Див. Бут. 11,3; 2 Цар. 12,12 і наст. 22,5 і наст.

[53] Див. Бут. 4,21.

[54] Див. Бут. 4,2; 37,3; Вих. 3,1; 1 Сам. 16,11 і далі.

[55] Див. Ез. 47,10.

[56] Див. Прип. 31, 15-27.

[57] Див. напр., Ів. 10, 1-16.

[58] Див. Мр. 12,1-12.

[59] Див. Лк. 4,23.

[60] Див. Мр. 4, 1-9.

[61] Див. Мт. 13,52.

[62] Див. Мт. 24,45; Лк. 12, 42-48.

[63] Див. Лк. 16, 1-8.

[64] Див. Мт. 13,47-50.

[65] Див. Мт. 13,45 і наст.

[66] Див. Мт. 20,1-16.

[67] Див. Мт. 13,33; Лк. 15,8 і наст.

[68] Див. Мт. 9,37; Ів. 4, 35-38.

[69] Див. Мт. 4,19.

[70] Див. Мт. 13,52.

[71] Див. Ді. 18,3.

[72] Див. Ді. 20,34 і наст.

[73] 2 Сол. 3,8. Св. Павло визнає за місіонерами право на утримання: 1 Кор. 9,6-14; Гал. 6,6; 2 Сол. 3,9; Лк. 10,7.

[74] 2 Сол. 3,12.

[75] 2 Сол. 3,11.

[76] 2 Сол. 3,10.

[77] Кол. 3,23 і наст.

[78] Ді. 1,1.

[79] Собор Ват. II, душп. конст. про Церкву в сучасному світі „Радість і надія», 35: ААС 58 (1966) 1053.

[80] Там же.

[81] Бут. 3,17.

[82] Бут. 3,19.

[83] Проп. 2,11.

[84] Див. Рим. 5,19.

[85] Див. Ів. 17,4.

[86] Див. Лк. 9,23.

[87] Собор Ват. II, душп. конст. про Церкву в сучасному світі „Радість і Надія» 38: ААС 58 (1966) 1055 і наст.

[88] Див. 2 Птр. 3,13; Од 21,1.

[89] Див. 2 Птр. 3,13.

[90] Собор Ват. II, душп. конст. про Церкву в сучасному світі. „Радість і надія», 39: ААС 58 (1966) 1057.

[91] Там же.