Лев XIII. Rerum novarum (1891)

Енцикліка Папи Лева ХІІІ «Rerum Novarum» («Нові речі»)

ВСТУП

Мотиви Енцикліки: робітниче питання

  1. Гаряча спрага за новими речами, яка сколихнула від якогось часу народи, природно повинна була перейти з політичного ладу в подібний йому соціальний лад. І справді, незвичайні поступи у ремеслі і нових методах індустрії, змінені відносини між власниками і робітниками, зосереджені багатства тільки в деяких руках і широко поширена убогість, сильно оживлене почуття своїх власних сил у робітничій верстві і тісна між ними єдність,— усе те, разом із зіпсутими звичаями, спричинило вибух конфлікту. Це стало настільки загрозливим, що створило напружену ситуацію, боязке очікування і томить воно уми вчених, збори мислителів, народні віча, праці законодавців, ради провідників, що сьогодні немає сильнішого питання, яке б цікавило світ.

Тому-то, Достойні Брати, те, що ми зробили для добра Церкви і для спільного порятунку нашими Енцикліками – «Публічні власті», «Свобода людська», «Християнська конституція Держав», обговоренням інших керівних питань, які треба було обов’язково позбавити від злосних помилок, – то ж віримо і тепер, що треба зробити те саме з таких самих мотивів стосовно Робітничого Питання.

Про цю справу ми вже говорили, коли була для цього нагода, не раз, але усвідомлення нашого апостольського служіння наштовхує нас на повторне її розслідування з тим, щоб розв’язувати це питання на засадах справедливості та рівності. Питання важке і небезпечне. Важке, бо мозольною роботою є визначити точні межі у відносинах між власниками і пролетарями, між капіталом і працею. Небезпечною, бо схвильовані і хитрі люди силкуються скрізь фальшувати оцінки і повертати на свій лад цю справу – питання, щоб турбувати народи.

  1. Щоб не було – це зрозуміло і з тим згідні всі, що у цій крайній потребі треба негайно прийти на допомогу людям з найбідніших верств, оскільки значна їх частина перебуває в умовах, недостойних людини. Тому що після усунення у минулому столітті корпорацій ремісників, фахів, не поставивши на їхнє місце чогось іншого,- водночас і інституції, і законодавство почали віддалятися від християнського духа, сталось так, що робітництво помалу залишалось саме, ставало безборонним, один на один з нелюдскістю панів і жадібністю власників. Зросла пожерливість, захланність, лихварство, стільки раз осуджене Церквою, продовжує своє існування під іншим забарвленням. Додамо ще сюди монополію продукції і торгівлі, які досягли вже такого ступеню, що жменька багатіїв накинула на численну кількість пролетарів ярмо, яке не відрізняється від невільничого.

І. Соціалізм — фальшивий засіб

Розв’язка соціалізму — не для робітників

  1. Соціалісти, розпалюючи заздрість (убогих до багатих), вважають, що для усунення прірви між ними потрібно знищити приватну власність, а замість неї створити спільний маєток, яким би керували міська управа і держава. Соціалісти вірять, що шляхом зміни особистої власності на колективну й однаковим розподілом прибутку і добробуту між громадянами можна вказаного лиха, без сумніву, позбутися. Але цей напрямок не розв’яже суперечностей, навпаки — принесе шкоду самим робітникам. Окрім того, такий погляд на речі є несправедливий, оскільки порушує права законних власників, порушує державний устрій і до основи підриває суспільство.
  2. І справді, не важко зрозуміти, що метою праці ремісника є приватна власність. Бо коли він віддає всі свої сили і здібності на користь інших, то він це робить, аби здобути засоби для життя і відповідного утримання; врешті, він своєю працею прагне мати право не тільки на зарплату, а й уживати належну йому винагороду. Отже, якщо хтось так розпоряджається своїми видатками, що йому вдається якийсь гріш заощадити, він, аби найкраще використати його, інвестує заощадження у земельну власність. Врешті, ця земля і є винагородою — тільки в іншій формі, тобто є його власністю, точніше — заробітною платою. У цьому власне й полягає право власності на рухомість та нерухомість. Зміна усіх приватних власностей однією — загальною, до чого прагнуть соціалісти, погіршила б рівень життя робітників, оскільки відібрала у них право на вільне користування з домашнього майна, отже, відібрала б у нього змогу поліпшення власного становища і примноження майна сім’ї.
  3. Найгірше те, що засіб, який соціалісти пропонують, є явною несправедливістю, оскільки приватна власність є природним правом людини. Власне в цьому й полягає величезна відмінність між людиною і твариною. Тварина не керує сама собою, нею керують два інстинкти, які, з одного боку, тримають її в жвавій активності і розвивають сили, а з другого – обмежують і визначають кожний її рух, тобто інстинкт власного збереження і збереження власного роду. Щоб осягнути ці дві цілі, для тварини досить і тих засобів, які знаходить вона навколо себе, не потребуючи заглядати кудись далі, бо вона ведена тільки змістом і поодинокими видимими речами. Зовсім іншою є природа людини. Живучи повнокровно своїми відчуттями – то вимір, отже, і їй даний, принаймні як і іншим тваринам, щоб вживати добра матеріальної природи. Але натура розумова далеко не вичерпує натури людської і взагалі є нижчою від неї і має підпорядковуватись. Великим привілеєм людини – те, що творить її такою, або істотно відрізняє від тварини, є інтелект, тобто розум. І саме тому, що людина розумна, треба людині визнати щось більше, як просте вживання дібр землі, спільне теж і для інших тварин: і цим є право на постійну власність. Не тільки власність тих речей, які споживаються, вживаючи їх, але також ті, яких вживання не зуживає.

Приватна власність є природною

  1. Це стає більш зрозуміло, якщо ґрунтовніше заглибитись у природу людини через безмежну повноту її здібностей пізнавання, яке охоплює, окрім теперішнього, також майбутнє, і через її свободу людина під вічним законом і універсальним провидінням Божим є передбачливою для себе самої. Вона повинна, отже, могти вибирати засоби, які вона оцінює властивими для утримання свого власного життя, не лише для хвилини яка проминає, а й для майбутніх часів. Ще важливо відзначити, що поза плануванням над плодами землі людині належить власність самої землі, з плодючого лона якої вона має одержати все необхідне для її майбутніх потреб. Тому що потреби людини мають, так би мовити, чергування постійних повторень, які задовольняються сьогодні, але знову відновлюються завтра. Тому-то природа дала людині право на добра сталі і постійні, пропорційні до постійності потреб, серед яких живе,— добра, які може подати їх тільки земля своєю невичерпною родючістю.

Немає причини бігти за забезпеченням до Держави, оскільки людина є старшою від Держави, тому, поки сформувалася Державна підмога, людина мусила сама подбати про себе.

  1. Коли ж Бог дав для вжитку і користування землю для всього людського роду, ніщо не повинно опиратися приватної власності, бо цей дар він створив для всіх, але це не значить, ніби Бог хотів, щоби всі люди разом, власне, будь-хто, були власниками землі. То означає, що нікому не визначив певної окремої частини землі у власність, полишаючи цим підприємливості людей і урядів народів. Земля, зрештою, хоч і поділена між приватними особами, служить для добра всіх, адже немає такої людини, яка б не користала з плодів землі. Хто не має власних дібр, доповнює це працею, і то так, що можна твердити правдиво, що загальним засобом для забезпечення прожитку є праця; її застосовують, щоб порати власну землю, виконувати якесь ремесло, яке дає платню, яка врешті-решт походить від плодів землі і яку можна виміняти на плоди землі.

І це є ще один доказ, що приватна власність випливає із законів природи. Конче необхідні речі для утримання і вдосконалення людського життя подає щедро земля, але людина має дбати, щоб та земля була щедрою. Отож, коли зважити, що для здобування дібр природи людина потребує вживати сприт своїх думок і силу тіла, тим самим вона об’єднує в собі цю частину тілесної природи, яку замінила на керівництво ріллею і в якій залишила, немов печать, свою особистість, і тому справедливо має вважати цю ріллю своєю і змусити інших це її право поважати.

 

Приватна власність скріплена людськими і Божими законами

  1. Цілком очевидними є ці рації; не можна розуміти, як дехто дійшов до протиріч, які, відновлюючи давні утопії, хоч і признають вживання землі і овочі полів, але на ґрунт, який людина плекала, заперечується її власність. Не зауважують ті, що так твердять, що в цей спосіб вони обманюють людину щодо овочів її праці. Бодай з огляду на те, що поле, збороноване руками і спритом рільника, вже не є тим, чим було, бо з дикого стало плодючим, з безплідного — врожайне. Ці поліпшення є такого великого значення на цім терені, що в більшості годі їх від рільника відділити. Отже, що ж це за справедливість, коли хтось інший, хто не працював, вступає в діла, щоб втішатись овочами? Так як наслідок належить до своєї причини, так і овоч праці має належати тому, хто працює. Тому людство справедливо, не звертаючи уваги на поодинокі інші думки, а вивчаючи уважно природу людини, знаходить в цім законі основу для розподілу дібр, і визнаючи, що приватна власність в найвищій мірі узгоджується з природою людини і для мирного співжиття людей, її урочисто визнала упродовж практики багатьох століть. Суспільні закони, якщо вони є справедливі, отримують свій власний авторитет і підтверджують те право, про яке говоримо[1] і яке ще дотримується за допомогою сили влади. Не бракує і печаті Божого закону, який забороняє строго навіть бажання мати добра других: «Не пожадатимеш жінки твого ближнього: ні його хати, ні майна, ні слугині його, ні вола, ні осла, ні всякої речі, яка до нього належить»[2].

Свобода людини

  1. Це індивідуальне право, притаманне кожній людині, стає ще важливішим, якщо його розглядати на тлі обов’язків, що виникають з родинного співжиття.

Вільним є в людині вибір власного стану: людина може зі своєї волі піти за радою Ісуса Христа і не одружуватись або пов’язати себе подружніми узами. Природним і первісним є право на подружжя, і жоден людський закон не може його відібрати ані обмежити, оскільки на це право спрямував Бог, коли сказав: «Ростіть і множіться»[3]. Ось тому родина, тобто родинна спільнота, спільнота мала, але правдива, має першість перед будь-якою іншою громадянською спільнотою, тобто, отже, це її права і обов’язки, бо людина є старшою від Держави. Отже, це, що сказали ми стосовно права на власність, яке є внутрі особи, треба застосовувати до людини як глави сім’ї, що більше — таке право в ньому є тим спільним, чим поширеною і повнішою у цій родинній спільності є його особовість.

Родина і Держава

  1. До природного непорушного закону належить утримання батьком потомства. Це імпульс самої природи, що батько бачить у своїх дітях зображення себе самого і, неначе поширення і продовження своєї особи, і його підштовхує природа дбати про прожиток в спосіб, щоб у важких обставинах життя піти назустріч власним потребам. Річчю неможливою є осягнути це як тільки набуття прожиткових дібр, які той батько потім передає дітям у спадку. Як громадське співжиття, так і родина, згідно з тим, що ми вже сказали, є спільнотою, веденою власною владою, яка належить батькові. У рамках своєї визначеної мети, родина має, отже, через вибір і уживання певні засоби для свого збереження і для своєї законної незалежності, права, що дорівнюють принаймні тим, які має громадська спільнота. Кажемо «принаймні дорівнюють» тому, що оскільки родинна, спільнота виникла і логічно, і історично швидше, аніж спільнота громадська, то, власне, на першому місці мають бути саме її, сім’ї, права і обов’язки. Воно є так, що, коли людина, коли родина, вступаючи в громадську спільноту, знайдуть у Державі не допомогу, а наступ, не охорону, а зменшення власних прав, то тоді такого громадянського співжиття краще уникати, аніж бажати його.

Держава і її втручання в сім’ю

  1. Тому-то є великою і шкідливою помилкою хотіти, щоб Держава своїм урядуванням проникала у дім сім’ї. Звичайно, коли якась сім’я перебуває у злиденному стані, який сама не може подолати, то в таких випадках є слушним, щоб влада допомагала їй, бо ж родина — частина суспільного організму. Так само, як і тоді, коли в сім’ї стаються поважні незгоди,— влада мусить дати кожному за справедливістю; бо це не є надужиттям прав громадян, а навпаки — їх оборона і опіка. Тут, однак, керівники Держави мають зупинитися. Природа не дозволяє Державі іти далі. Батьківську владу в родині Держава не може ні знівечити, ні абсорбувати, бо та влада походить зі самого людського життя. «Діти є частиною батька» і ніби поширенням його батьківської особи, а, правду кажучи, вони вступають у громадську спільноту не самі по собі, але через сім’ю, в якій народився. І саме через те, «бувши дітьми природно чимсь від батька… поки володіють розумом, є вони під опікою батьків»[4]. Отже, коли соціалісти замінюють опіку батьків опікою Держави,— виступають проти природної справедливості і розв’язують тісну злуку родини.

Соціалістична розв’язка є шкідлива для спільноти

  1. Соціалістична розв’язка є шкідлива для спільноти, окрім несправедливості, аж надто ясно, яке замішання і який нелад створились би в цілому суспільному ладі і яку тверду і ненависну неволю принесла б та розв’язка для громадян. Відкрилась би дорога до ворожнечі, взаємних звинувачень і неладу. Замулились би джерела багатств, коли б зник будь-який стимул та особиста підприємливість, а вимріяна рівність не стала б дійсністю — тільки загальним станом зневаги і злиднів.

Усі ці рації дають право зробити висновок, що треба відкинути цілковиту спільноту дібр, яку пропонує соціалізм, бо шкодить вона тим, кому треба допомогти, порушує природні права кожного, розхитує суспільний лад і спільний мир. Має бути остаточно вирішено: праці для поліпшення долі робітничого класу треба поставити як непохитну основу право на приватну власність. Приступимо тепер до питання, де належить шукати відповіді за засоби.

Справжній засіб: Об’єднання Спілок

А. Дія Церкви

  1. Беремось, за це питання з довір’ям та усвідомленням, Ідо маємо на це право, йдеться про справу, яку неможливо правильно вирішити без допомоги релігії і Церкви;. А оскільки нам належить дбати про релігію, ми розпоряджаємося засобами, які є під орудою Церкви. Було би недбальством, якби ми мовчали.

Очевидно, розв’язка такого важливого питання вимагає співдії і успішної співпраці теж і інших чинників: маємо ка думці власть імущих, власників і багатіїв, як теж і самих пролетарів, які в цьому безпосередньо зацікавлені. Але без будь-якого вагання заявляємо, що, коли залишиться на боці в цій справі Церква,— усі зусилля будуть даремні. В дійсності Церква є тією, що добуває з Євангелії науки, які є спроможні полагодити або значно зменшити гострий конфлікт. Вона осягає своєю наукою не лише просвітлення думки, але й керує життям і звичаями кожної особи. Своїми численними благочинними інституціями вона поліпшує умови життя того ж пролетаріату. Вона хоче і прагне, щоб усі ради і сили усіх суспільних класів об’єдналися разом з метою в найбільш можливий спосіб поліпшити долю робітників; вона вірить, що у відповідних межах на вказану мету повинні бути спрямовані закони і авторитет Держави.

  1. Потреба суспільних нерівностей і пильної праці
  2. Встановити, отже, найперше цю засаду, що треба приймати власні умови людського буття, а також засадою є: усунути суспільні нерівності є неможливо. Що правда, пробують зробити соціалісти, але кожна спроба проти природи речей закінчується неуспіхом, бо є великі відмінності від природи між людьми: не всі мають такі самі здібності, таку саму пильність, здоров’я і сили. З цих неминучих різниць постає і різниця в життєвих умовах. І це є корисним чи то для приватного, чи то для громадського співжиття, бо суспільне життя вимагає-потребує різних здібностей, різних прикмет, і основним поштовхом у всьому, що штовхає людей на виконання таких завдань, є особиста нерівність.

Що ж до праці — людина навіть в стані своєї первісної безгрішності не була створена для бездіяльності. Потім же те, що чинила ця людина, чинила вона вільно і для розваги душі,— змінилося як тягар для неї за гріх не без втоми і прикрощів, як конечність, згідно з цим зарядженням Божим: «Проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого»[5]. Очевидно, не бракуватиме ніколи землі болю, бо гіркі, тверді, важкі є злочинні наслідки гріха, які, хочемо цього чи не хочемо, супроводжують людину аж до гробу. Терпіти і переживати труднощі — спадщина людини, і що б ми не робили і як не намагалися, немає ані сили, ані способу, що могли б усунути терпіння зі світу. Ті ж, що обіцяють, що зможуть це зробити і обіцяють для нещасних людей життя без терпінь і праці, тільки мир і приємності, обманюють народ і ведуть його на дорогу значно більших терпінь, як ці, що є. Значно краще дивитися на справи людські, якими,вони є насправді, і, водночас, шукати деінде, як ми вже казали, розв’язки для лих.

  1. Конечність згоди
  2. У нашому теперішньому питанні найбільшим нещастям є ось що: уважати, що один суспільний клас є ворожим від природи для іншого такого класу, нібито природа створила багатіїв і пролетаріат, щоб вони провадили між собою безнастанну війну. Це протирічить логіці і правді. А, навпаки, очевидною правдою є, що так як у людському організмі існують різні члени в згоді і творять гармонійну цілість, що називається симетрією, так і в громадській спільності гармонізуються між собою ті два класи і в результаті дають рівновагу. Один абсолютно потребує іншого, ані капітал не може існувати без праці, ані праця — без капіталу. Згода творить красу і лад речей, а постійний «конфлікт — тільки заколот і варварство. І ось, щоб усунути незгоду, і, що більше, викоренити її цілковито, християнство має чимало чудових сил.
  3. Відношення між суспільними класами

а) справедливість — 16. Передовсім християнське вчення, яке пояснює і береже Церква, у великій мірі може внести згоду між багатіями і пролетаріатом, пригадуючи одним та іншим взаємні обов’язки, починаючи від того, що вимагає від нас справедливість. Обов’язки справедливості для пролетаріату і робітників є такі: самовіддано і ретельно виконувати працю, яку вільно і згідно з рівністю він прийняв; не пошкоджувати речей, не ображати особи працедавця; в обороні власних прав уникати насильства і ніколи не творити руйнувань; не входити в дружбу з бунтарями, що обіцяють багато, а як підсумок — плоди розчарувань і руйнівні втрати.

А це обов’язки капіталістів і власників: не уважати робітників невільниками; шанувати в них гідність людської особи, піднесеної християнським характером. Перед розумом і вірою праця не принижує людину, але, що більше,— ушляхетнює її, ставлячи її на висоту чесного життя власною працею. Негідним, однак, людини є уважати людину як знаряддям зиску і оцінювати її за вартістю її нервів і сил її м’язів. Треба також шанувати релігійні та духовні блага робітників. Тому обов’язок власників — давати можливість робітникові і час, щоб він міг сповняти свої релігійні обов’язки; не виставляти його на небезпеки зіпсуття і духовної руїни; не відтягати його від родинного духа і замилування до ощадності; не вимагати від нього праці понад його сили або такої, що не відповідає його вікові чи статі.

  1. Однак найважливішими обов’язками капіталістів є дати кожному справедливу винагороду. Визначення платні згідно зі справедливістю залежить від багатьох чинників. Але в загальному нехай капіталісти і власники пам’ятають, що людські закони ані не дозволяють пригноблювати потребуючих і нещасних для своєї користі, ані не дають права використовувати чужу біду. Обманювати когось щодо належної йому платні є такою великою провиною, що вона кличе о помсту до неба перед Богом. «Ось платня робітників,., яку ви порушили обманно, кличе і цей оклик зранив вуха Господа сил»[6]. Врешті, обов’язком багатіїв є не перешкоджати малим ощадностям робітників ані насильством, ані обманом, ані лихвою — відкритою чи явною. Цей обов’язок є тим більше строгий, чим слабший і безборонний є робітник і тим священніше є його скромне майно. Чи вже самого зберігання тих засад не вистачить, щоб загладжувати гостроту і причини суспільних конфліктів?

 

б) любов — 18. Але Церква, ведена наукою і прикладом Христа, бачить вищі цілі, а саме: наблизити якнайбільше оба класи і заприязнити їх обопільно. Не зрозуміємо і не зможемо оцінити речей земних, коли наш дух не підніметься до вищого життя, тобто вічного, без якого справжнє поняття морального добра зникає, бо й більше того — увесь сотворений світ стає нез’ясованою таємницею. Отже, це, що подає сама природа в християнстві, є догмою, на якій немов на фундаменті спочиває вся будівля релігії: справжнє життя людини є життя у майбутньому світі вічності. Бо ж Бог не сотворив нас для цих проминаючих і крихких речей, а — для небесних і вічних, і землю дав нам — як місце виселення, а не як вічну батьківщину. Чи ти маєш повно багатств чи інших благ на землі, чи їх не маєш,— це для щасливої вічності не має значення. Але добрий або поганий вжиток — користування дібр є те, що має значення. Різні терпіння, якими виповнене тут наше життя, Ісус Христос не усунув, хоч врятував нас своїм щедрим спасенням. Він ці терпіння змінив на спонуки для чеснот і на спосіб для заслуг так, що ніхто з нащадків Адама не може осягнути неба, якщо не буде йти кривавими слідами Христа. «Коли страждаємо, то з ним будемо й царювати» [7]. Тому-то, прийнявши добровільно терпіння і муки, Христос згладив гостроту їхню в чудесний спосіб, і то не тільки своїм прикладом, але і своєю благодаттю і надією, яку подав нам, вчинив нам полегшення у перенесенні тих терпінь. «Бо те, що одну мить триває — наше легке горе,— готує нам понад усяку міру вічну ваготу слави»[8].

Щасливіші на цій землі, отже, мають нагадувати, що багатства не звільняють від терпінь, для вічної щасливості — не помагають, а шкодять[9], отже, багаті повинні тремтіти на думку про незвичайно суворі погрози Ісуса Христа[10], що вживання їхніх дібр матимуть одного дня строгу відповідальність в розрахунку перед Богом-Суддею.

в) справжня користь з багатств — 19. У зв’язку з вживанням багатств знаменитою і вагомою е наука, яку хоч започаткувала філософія, була розвинена до досконалості Церквою, яка теж подбала, щоб ця наука не залишилась чистою спекуляцією ума, а надавалась би для практичного життя і його формування. Основа тієї науки полягає в тому, що в багатстві розрізняється законне посідання і законне вживання. Природним правом людини, як це ми вже бачили, є приватна власність і право її вживання, і це є в суспільному житті не тільки дозволено, а й абсолютно конечно. Є дозволено, «а навіть конечним для людського життя, щоб людина була власником дібр»[11]. Коли ж понад те, питаємось, як маємо вживати такі добра, Церква устами св. Томи без вагання відповідає: «під тим зглядом людина не повинна посідати зовнішні добра як власні, але як спільні, в такий спосіб, що легко може уділити іншим, хто потребує». Тому св. Павло каже: тому наказуй багатим давати і уділяти легко власне[12].

Ніхто, очевидно, не є зобов’язаний бігти з допомогою іншим з речами, конче необхідними для себе і своїх близьких, ані з тим, що потрібно для потреб і власної гідності, бо «ніхто не повинен жити в неналежний спосіб»[13]. Коли ж сповнено всі потреби і все належне,— є обов’язком допомагати із зайвого тим, хто потребує: «Це, що є зайве, дай як пожертву»[14]. За винятком випадків крайньої потреби, очевидно, все це не є зобов’язання зі справедливості, але з християнської любові, виконання чого не можна вимагати від когось юридичне, але понад законами і осудами людей стоїть закон і суд Христовий, який підносить високо в різний спосіб практику щедрого дарунку і вчить: «Є краще давати, аніж отримувати»[15], і вважає, що той, хто не вчинив дію милосердя для того, хто потребує, або відмовив когось від цієї дії, зробив це для нього самого: «Що ви зробили одному з найменших моїх братів, ви мені зробили»[16].

Для висновку: кожний, хто отримав від Божої щедрості більшу частку дібр, чи то зовнішніх і матеріальних, чи духовних,— отримав їх для того, щоб вживати для власного удосконалення, але, водночас, має бути слугою Божого Провидіння на користь інших: «Той, хто має здібності, нехай не живе у мовчанні, хто має досить майна, нехай уважає, щоб не мати скупої руки в практиці милосердя, хто має вміння жити, нехай ділиться здобутками і користями»[17].

г) користі убогості — 20. Бідних, знову ж, Церква навчає, що, згідно з Божою думкою (перед Богом), не приносить сорому ані убогості, ані потреба жити з праці. Ісус Христос підтвердив цю правду своїм прикладом, коли для рятунку людей, «будучи багатим, став убогим»[18], і будучи Божим Сином і Богом, хотів з’явитись, і щоб вважали його сином теслі, ба й більше того, не відмовився від цього, щоб більшу частину свого життя працювати: «Чи ж не тесля це — син Марії?»[19].

 

Дивлячись на божественний приклад цей, легко зрозуміти, що справжня гідність і велич людини — цілком у її моральній поведінці, або інакше, ґрунтується на чеснотах, що чесноти є спільною нашою спадщиною і їх може осягнути великий і малий, багатій і пролетар, що тільки чесні вчинки, кого вони не були б, мають в собі основу для вічного щастя. Скажемо більше: бідні, виглядає, мають у Бога окреме уподобання, бо Ісус Христос називає бідних блаженними[20], закликає їх люб’язно йти до нього за втіхою усім тим, хто втомлений і обтяжений, полегшує їхній тягар[21], слабких і переслідуваних обнімає окремим актом любові. Ці правди дуже успішно понижують гордість щасливих і знімають приниження нещасних, у перших — творить милосердя, у других — скромність. У такий спосіб скорочуються віддалі між нами, коли плекаємо між собою гордість, і тоді стає легше довести два класи людей, щоб вони подавали собі руки і дійшли до згоди.

д) християнське братерство — 21. Більше того. Ідучи за євангельськими засадами, винагородою за це не буде звичайна приязнь, але приязні обійми братньої любові, бо пізнають і відчують, що всі люди мають свій початок від Бога, спільного нашого батька, найвищої нашої мети, до якої прямуємо всі — і люди, і ангели, що всі є однаково спасенні через Ісуса Христа і покликані до гідності та дитинства Божого в такий спосіб, що не тільки між собою, але й з Христом Господом — первородним між численними братами, є злучені союзом святого братерства. Пізнають і відчують, що добра природи і благодаті є спільною спадщиною всього людства і. що ніхто не осягне небесні добра: бо «коли всі сини, отже,— всі спадкоємці, спадкоємці Божі і співспадкоємці Ісуса Христа»[22].

Ось ідеал прав і обов’язків змісту Євангелії. І коли б вони перемогли у світі, чи не зникли б всякі незгоди і не повернувся б мир?

  1. Позитивні засоби

а) поширення християнської доктрини — 22. Остаточно, Церква не задовольняється тільки вказуванням на засоби порятунку, але й сама стосує їх своєю материнською рукою. Бо вся вона спрямована, щоб виховувати і формувати людей на цих засадах, намагаючись, щоб води спасення її науки спливали широко через єпископів і священиків для наводнення всієї землі. В тому ж самому часі Церква шукає способів, як увійти в душі і схиляти волі, щоб вони хотіли бути веденими Божими заповідями. У цій справі, яка є надзвичайно важливою, бо від неї залежить стільки питань. Церква є одинокою, що успішно діє. Справді ж, засоби, які вона вживає, щоб вплинути на душі, були їй дані для тієї мети Ісусом Христом і мають вони в собі силу Божу. Так воно і є, що тільки ці засоби можуть входити в найглибші закутки сердець і робити людей слухняними голосові обов’язку, гамувати пристрасті, щоб любили вони найвищою любов’ю Бога і ближніх своїх та усували мужньо всі перешкоди, які стоять на шляху руху до чеснот.

б) обнова суспільства. — Досить тут пригадати мимохіть приклади з древніх часів. Пригадаймо факти і справи, що стоять поза будь-яким сумнівом: найперше — те, що під впливом християнства змінилось людське суспільство від горн до низу; що ця зміна була справжнім поступом людства, ба й більше — воскресінням від смерті до морального життя і, водночас, — удосконалення, те не було ніколи видане перед тим, ані годі сподіватись більшого в майбутньому, і врешті, що Ісус Христос є початок і кінець усіх тих благ, які, вийшовши від нього, мають тільки до нього відношення.

Коли при допомозі євангельського світла світ охопило велике таїнство втілення Слова і спасіння людини, життя Ісуса Христа і людини перенеслось на громадську спільноту, в неї проникла віра, заповіді і його закони. Тому-то якщо на лиха світу є ліки, ними є саме поворот до християнського життя і звичаїв. Це і є солідна засада, щоб реформувати якесь суспільство від занепаду, є конечним перенести в його життя засади, на яких воно зродилось. Досконалість будь-якого суспільства полягає у виробленні зусиль прямувати до його мети таким способом, що рушійним принципом рухів і суспільної діяльності є той самий, з якого спільнота народилась. Звідси, отже, відступ від початкової мети є зіпсуттям, а поворот до неї — рятунком. Це правда, коли йдеться про громадське суспільство, це також правда, коли йдеться про робітничу верству, яка є найбільш численною в такому суспільстві.

в) доброчинність Церкви — 23. Не можна вважати, що турбота Церкви лишень повністю спрямована на спасіння душі, а те, що належить до морального і земного життя — занедбується. Церква передовсім намагається, щоби пролетарі вийшли зі свого нужденного стану, а їхні умови життя — поліпшились. Це робить Церква непрямо, закликаючи і навчаючи всіх людей чеснотливого життя. Спосіб життя християн, якщо вони справді є такими, також впливає сам по собі на земний добробут, бо викликає Боже благословення, що є початком і джерелом будь-якого блага, зупиняють зажерливість посідати багато, тамують спрагу приємностей[23], які є справжньою карою, бо роблять мізерною людину, що буквально купається у багатстві. Ті, хто задоволені поміркованим життям, поповнюють недоліки ощадливістю, є далекі від зла, яке поїдає недільки малі маєтки, а й великі посідання (власності), яке нищить багаті спадщини.

  1. Але є щось більше: Церква працює безпосередньо для добра пролетаріату, творячи і підтримуючи, як тільки це можливо, для полегшення їхнього життя інституції, чим так відзначилася, що викликала подив і прилюдні похвали навіть своїх ворогів. У серці перших християн братня любов була такою могутньою, що багатії часто позбувалися власного добра, щоб допомогти іншим, причому настільки ефективно, що «не було між ними ні одного, хто б потребував»[24]. Дияконам, яким задля цієї мети і було встановлено духовний чин, доручили апостоли справляти щоденну повинність доброчинності, і св. Павло, хоч і обтяжений працею усіх Церков, які заснував, не вагався вибиратись у важкі подорожі, щоб власноручно приносити для бідних християн зібрані пожертви.

Тертуліан називає ці пожертви «касами любові», ці каси поповнювалися спонтанно коштами вірних наприкінці кожного зібрання, оскільки були вони призначені для оплати похорону тим, хто потребує допомоги, бідним сиротам обох статей, старшим людям, а також сім’ям тих, хто розбився на морях[25]. В той спосіб помалу створився фонд, що його Церква завжди дбайливо берегла як майно для бідних людей, яких, власне, все новими і встановленими допомогами стали більш заможні, звільнили від сорому жебракування. Тому-то Церква — спільна мати бідних і багатих, інспіруючи і викликаючи героїзм любові, створила релігійні та інші харитативні товариства та інститути, які не проминули майже жодного роду злиднів, допомагаючи і підтримуючи бідних. Є сьогодні багато, як це було за поганських часів, і таких, що оскаржують Церкву, власне, за цю її знамениту благочинність та й добре подумали, щоб заступити її державною законною доброчинністю. Але немає такої людської діяльності, що могла б заступити християнську любов, яка цілковито посвячується для добра інших. Лише Церква має цю чесноту, бо це чеснота, що стримує тільки з пресвятого Серця Ісуса Христа і віддаляється вона від Ісуса Христа, якщо віддаляється від Церкви.

  1. Роль Держави
  2. Щоб розв’язати робітниче питання, без сумніву, потрібні і засоби людські. Усі ті, що до цього питання мають відношення, повинні зі своєю часткою прислужитись. Зразком цього тут є Провидіння, що керує світом, бо звичайно бачиться, що кожний добрий результат є продуктом гармонійної співпраці усіх причин, від яких такий наслідок походить.

Погляньмо, отже, яка повинна бути участь Держави. Ми говоримо про Державу — не як вона побудована чи як функціонує в тому чи іншому народі, але про Державу у її справжнім понятті, що осягається з принципів здорового розуму в досконалій гармонії з католицькими науками, як це ми самі виклали в енцикліці про «Християнську структуру держав» (енц. Імморталє Деі).

  1. Право на втручання Держави
  2. Отже, уряди Держав повинні найперше намагатись діяти в загальний спосіб з усім своїм комплексом законів та політичних інституцій, керуючи і адмініструючи Державою так, щоб вийшов з того природно публічний і приватний добробут. То, властиво, є завдання державного керівництва і зобов’язок державних урядів. Добробут же народів походить, зокрема, від добрих моральних звичаїв, від добрих основ родинного життя, пошани релігії і справедливості, від поміркованих податків і рівномірного розподілу публічних тягарів, від розвитку індустрії і торгівлі, розквіту сільського господарства та інших подібних справ, які чим більше розвиваються, тим щасливішими стають народи. Тож тільки такими дорогами може Держава у великій мірі пособляти добробутові інших класів, як і пролетаріатові, і то, використовуючи своє повне право без жодних підозр щодо свого неналежного втручання, бо піклування про спільне добро — завдання і компетенція Держави. І чим більша буде сума користей з цієї загальної дбайливості, тим меншою буде потреба інших доріг для порятунку робітників.

б) для спільного добра — 27. Окрім цього, треба подумати над однією справою, яка стосується цієї справи, а саме: що Держава є гармонійною єдністю, яка охоплює однаково низькі і вищі класи. Пролетарі є не менш, аніж багатії, громадянами, згідно з природним правом, вони є справжніми і живими членами суспільства, яке з них складається через родини в суспільне тіло, не кажучи вже про те, що вони є більшою частиною суспільства. Отож, коли абсурдом є дбати про одну частину громадян і занедбувати іншу, Держава має обов’язок дбати про добробут робітників. Інакше порушується справедливість, яка вимагає віддати кожному, що йому належиться. Тому мудро зауважує св. Тома: «Так як частина і ціле творять у якийсь спосіб одну річ, так те, що належить до цілості, “належить у якийсь спосіб частині»[26] . Тому між численними і вагомими обов’язками урядів, що дбають про публічне добро, на першому місці є той, щоб дбати однаково про будь-яку верству громадян, зберігаючи з непорушною безсторонністю так звану «розподільчу справедливість».

в) для добра робітників. Хоч усі громадяни, без жодного винятку, мають співпрацювати для спільного добробуту, який потім служить допомогою для добра поодиноких осіб, все ж таки співпраця не може бути ані однакова, ані така сама. Оскільки змінюються, оновлюються форми уряду, все буде та різноманітність і нерівність умов між громадянами, без котрих не може існувати людська спільнота. Одні будуть міністрами, інші — людьми для законодавства, суддями, загалом — людьми, що керують народом під час миру, боронять його у війні, тому легко зрозуміти, що будучи близькою і успішною причиною для спільного добра, вони творять основну частину народу. Не можуть в такий самий спосіб і такими самими урядами співпрацювати для спільного добра ремісники. Все ж таки вони теж належно причиняються своєю працею — хоч і в непрямий спосіб. З певністю соціальне добро, при прямуванні до нього, має удосконалювати громадян як людей, в основному воно ґрунтується на чеснотах, врешті, у кожній добре зорганізованій спільноті має бути достаток матеріальних дібр, «вживання яких є обов’язковим для практикування чеснот»[27].

А у творенні тих дібр праця пролетаріату є успішною і обов’язковою — чи то в рільництві, чи на заводах. В загальному,— визначимо з певністю — та праця робітників творить національне багатство. Тому абсолютно правильно, що уряд цікавиться долею робітника, чинячи так, щоб він у якійсь мірі брав участь у цьому багатстві, яке він продукує, щоб мав харч, одяг і належний спосіб життя. Треба сприяти, отже, якнайбільше тому всьому, що може в якийсь спосіб поліпшити його умови життя, забезпечити, щоб ці старання, замість шкодити комусь, допомагали усім, бо ж у них усі зацікавлені, адже ці старання не вкидають у злидні тих, які приносять значну користь.

  1. Норми і межі втручання
  2. Не є справедливо, як це ми вже казали, щоб громадянин і родина були поглинуті Державою. Є справедливим, одначе, щоб залишити для одних та інших стільки незалежності, наскільки це лиш можливо, зберігаючи спільне добро і права інших. Одначе ті, що керують державою, мають дбати про спільноту і її частини. Про спільноту тому, що природа доручила її охороняти найвищій владі так далеко, що здоров’я спільноти не є лиш найвищим законом, а і єдиною і повною рацією публічного авторитету. Складові частини ж,— і філософія, і Євангелія — тут годяться і вчать, що уряд встановлюється природою не для користі керівників державою, а для керованих. І оскільки політична влада походить від Бога (Творця) і є немовби участю у Божій суверенності, ця влада має виконуватись на її прикладі, і вона з батьківською дбайливістю дбає не тільки про весь всесвіт, а й про поодинокі сотворіння. Коли, отже, на суспільство чи на якусь його частину спаде або насуне лихо, яке не можна жодним способом виправити чи перешкодити йому,— тоді обов’язково має настати черга Держави.
  3. Зрозуміло, що в інтересі добра приватного чи публічного є утримувати лад і публічний спокій; родина має жити за законом Божим і засадами природи; треба шанувати і практикувати релігію; у житті приватному і публічному має превалювати мораль; має зберігатись непорушне справедливість; один клас громадян не може пригноблювати інший; мають виростати здорові і сильні громадяни, здатні шанувати і боронити, як потрібно, батьківщину. Тому коли з причини бунтів або страйків є небезпека публічного неладу, коли між пролетаріатом є поважно потурбовані природні відносини у родинах, коли релігія не є пошанованою у робітника із запереченням йому вигод і потрібного часу сповнити свої обов’язки, коли постає життя разом обох статей чи інші заохоти до зла і зі шкодою для моральних звичаїв, як це буває у робітнях, коли робітничий клас пригноблюють під несправедливим тягарем з боку панів-власників або принижується їх особи і гідність людини, коли твориться шкода для здоров’я робітника через непосильну працю чи неналежну для статі і віку,— у всіх тих випадках треба застосовувати, у відповідних межах, силу і авторитет законів. Межі ці визначає та сама причина, яка вимагає втручання Держави, і це означає, що закони повинні вживатись тільки в тих рамках, щоб усунути небезпеку чи зло.

Чиї б це не були права,— їх треба належно шанувати, а Держава повинна дбати, щоб кожний мав те, що йому належиться, не допускати до кривд і карати тих, що їх чинять. Оберігаючи приватні права, Держава повинна приділяти відповідну увагу слабким та бідним. Верства багатіїв, що є сама по собі сильною, менше потребує публічної оборони. Натомість класи бідних, які не мають власної підтримки, потребують бачити в Державі окремого опікуна. Тому про робітників, що потребують підтримки, Держава повинна подбати в першу чергу.

 

  1. Окремі випадки втручання

а) оборона приватної власності — 30. Але потрібно окремо поглянути на деякі подробиці великого значення. Зокрема, йдеться про те, що уряди держав повинні за допомогою розумних законів забезпечити приватну власність. Сьогодні, зокрема, увірвались у суспільства непогамовані жадоби майна — люди буквально при цьому втрачають над собою контроль. Бо коли справедливість дозволяє їм поліпшувати свою долю, то ані справедливість, ані спільне добро не дозволяють, щоб завдавати добру інших шкоду і під прикриттям хто знає якої рівності вдиратись у добро інших. Очевидно, більша частина робітників хотіла б поліпшити свої умови життя чесним способом без шкоди для інших. Усе ж є чимало таких, хто запаморочений фальшивими і палкими новинами, шукає, як будь-якою ціною викликати нелад, підштовхнути інших до насильства. Отже, нехай втручається державна влада, погамовує підбурювачів і оберігає добрих робітників від небезпек обману, а законних власників — від грабунків.

б) оборона праці — 1) проти страйків —31. Занадто довга і важка праця і скупа, на погляд робітників, платня приводять їх нерідко до страйку. В такому випадку має втручатися Держава, оскільки такі страйки завдають шкоди не тільки власникам і самим робітникам, а й торгівлі та суспільним інтересам, а внаслідок насильства і заворушення, що через них виникають, часто приводять до захитання публічного спокою. Найуспішнішим засобом у цій справі — поставити лихо перед авторитетом законів і перешкодити вибухові, усуваючи передчасно причини, які передбачаються, могли б створити конфлікт між робітниками і власниками.

2) умови праці — 32. Водночас Держава має берегти в робітника багато речей-справ, а головно блага душі. Життя на цій землі, навіть якщо добре і бажане, не є метою, для якої ми сотворені, а — дорогою і засобом, щоб удосконалювати життя духа з пізнанням правди, практикуючи добро. Дух — це те, що носить образ і подобу божу, і в ньому вміщена та вищість у чесноті, якою людяні дано право володіти нижчими сотворіннями і сприяти тому, щоб усі землі та моря слугували для користі людини. «Будьте плідні і множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі; пануйте над рибою морською, над птаством небесним і над усяким звіром, що рухається по землі»[28]. У цьому всі люди є однакові, нема різниці між багатими і бідними, панами і слугами, монархами і підданими, бо той самий є «Господь усіх»[29]. Нікому не дозволено безкарно порушувати гідність людини, яку сам Бог надзвичайно шанує, ані ніхто не може ставити перешкод на шляху досконалості людини, який спрямований до здобуття вічного життя. Що більше: жодна людина не має права заперечити пошану до себе згідно зі своєю природою і прийняти невільництво духа, бо не йдеться про права, до яких відноситься свобода, але ідеться про права Божі, які є абсолютно непорушні.

Звідси — й потреба святочного відпочинку. Під цим словом не розуміється ледарювання чи повна бездіяльність, до якої бажав би дехто вдатися зі свавільною розгнузданістю і нагодою до марнотратства, а — спочинок, присвячений релігії. Поєднаний з релігією, спочинок забирає людину від праці і заводів та буденного життя, звертає її думку до небесних дібр, до віддання пошани, яка належиться Божому Маєстатові. Такими є зміст і мета святкового спочинку, який приписав окремим законом Бог людині в Старому Завіті, кажучи: «Пам’ятай святити суботу»[30], і що Він сам навчав фактично, коли сьомого дня, створивши людину, спочив по творчій дії сотворення: «І спочив сьомого дня від усього свого діла, що творив був»[31].

  1. Що ж до охорони земних і зовнішніх дібр, то, перш за все, Держава зобов’язана визволити бідного робітника від нелюдських і ласих спекулянтів, які заради заробітку використовують, як їм заманеться, особу, ніби вона є предметом. Несправедливо і нелюдяно вимагати від людини стільки праці, що ця людина з великого перепрацювання чуманіє думкою і надривається тілом. Як природа людини, так і її активність є обмежені і означені в установлених межах з умовою, однак, що час від часу вона відтягається від праці, щоб мати досить тривалий спочинок. Не може, отже, праця продовжуватись більше, аніж це витримують сили. Визначення кількості спочинку залежить від якості праці, часу і місця, будови тіла і здоров’я робітників. Для прикладу: праця гірників, які добувають з надр землі каміння, залізо, мідь та інші матерії, що знаходяться під землею, є найважчою і шкідливою для здоров’я і повинна бути коротшою. Треба брати до уваги пори року, бо досить часто певну працю легко виконувати у якійсь порі року, а в іншій — неможливо або дуже важко. І врешті, якусь працю, що відповідає можливостям виплеканого і сильного чоловіка, не можна давати жінці чи хлопчині. Що більше: щодо хлопців, то слід уважати, щоб не приймати їх до праці, якщо через свій вік вони ще не розвинули свої фізичні, інтелектуальні та моральні сили. Сили, які в дитинстві розквітають як квітка на рослині, руйнуються будь-якою зовнішньою силою і роблять неможливим виховання юнака. Таким робом деякі роди праці менше відповідають жінкам, оскільки природа створила їх до життя родинного, сильно бережуть шляхетність. То значить і охорона жіночої честі, виховання дітей, турбота про добробут родини. Узагалі треба дотримуватись такого правила: кількість відпочинку, потрібного для робітника, має бути пропорційна до кількості сили, зужитої у праці, оскільки ужиті сили мають бути відновлені відпочинком. При будь-яких домовленостях між працедавцями і робітниками повинна бути підкреслена потреба такого чи іншого відпочинку. Інакше угода була б неморальною, бо нікому не дозволено порушувати обов’язки, які пов’язують людину з Богом і з самим собою.

а) питання за робітної плати — 34. Перейдемо тепер до дуже важливої справи, яку треба добре розуміти, щоб не впадати в крайнощі. Вважається, що величину заробітної платні визначає вільна згода обидвох партнерів, і тим робом працедавець, заплативши винагороду, сповнив свій обов’язок і нічого більше від нього не належиться. Несправедливість діється тільки тоді, коли або працедавець не хоче платити цілої заробітної платні, або робітник не виконує своєї праці, про що домовлялися. Тільки в таких випадках для охорони тих прав дозволено втручатись у справу Державі.

На такий спосіб мислення справедливий чоловік не може не погодитись, оскільки такому поглядові на справу потребує всебічних підходів. Праця — то людська чинність, спрямована для забезпечення потреб життя, зокрема — на його збереження: «В поті лиця твого їстимеш хліб твій»[32]. Праця людини, отже, має неначе викарбувані природою два характери, а саме — є особистою, бо творча сила є в особі при праці і повністю є власністю того, хто її виконує, і йому на користь дана; а далі, праця є обов’язковою, бо овоч праці є обов’язковий для прожиття людини і це утримання життя є конечним обов’язком, що його дає природа. Коли, отже, дивитись на справу з боку особистого, нема сумніву, що робітник може взяти платню, нижчу від справедливої, бо він приймає працю добровільно. Тому, коли він може прийняти працю або не прийняти її,— він може прийняти платню або й відмовитись від неї. Але зовсім інакшою буде справа, коли разом з особистим аспектом візьметься до уваги конечність. Це дві різні речі, але в дійсності — нерозривні. Збереження життя є обов’язком, а занедбання його — провиною. З цього випливає дві речі: право здобувати засоби для утримання себе й родини, що в бідних людей зводиться до заробітної платні з власної праці. Робітник і працедавець нехай, отже, творять спільною згодою умову і встановлюють величину платні, але тут завжди має враховуватись чинник природної справедливості, який є найважливішим, є вищим від волі обох сторін, що домовляються. Тому є дуже важливо, аби кількість винагороди не була нижчою від коштів утримання робітника. Коли робітник змушений з тих чи інших причин прийняти умови, які накинені йому власником чи підприємцем, які по волі чи по неволі мусять бути прийняті,— стає ясно, що це насильство, проти якого протестує справедливість. Зрештою, в ці та подібні справи час праці, способи найкращого забезпечення здоров’я на фабриках. Держава має втручатись дуже обережно; з огляду на розмаїтість справ, часу і місця, краще буде, якщо це все вирішуватимуть товариства, про які говоритимемо далі, або слід вдаватися до інших засобів, щоб забезпечити право найманих працівників. До Держави варто звертатись у виняткових випадках, коли потрібна опіка або допомога робітникам.

 

б) виховання і ощадності — 35. Коли робітник отримує достатньо заробітну платню, якої вистачає для утримання його родини і самого себе і для уміркованого збагачення, коли він — робітник е проворний, повинен подумати, річ ясна, про ощадність. То ж, дослухаючись голосу розуму, вчинить так, щоб залишки після видатків використати для набуття якоїсь малої власності. Ми вже довели, що право на власність е непорушним правом і конечним для практичної і успішної розв’язки робітничого питання. Усе ж таки державні закони повинні сприяти цьому праву і діяти так, щоб якнайбільше зростало число власників. З цього були б великі користі, а на першому місці — якнайрівніший поділ національного маєтку. Революція створила поділ у суспільстві на дві касти, між якими постала прірва. З одного боку — надзвичайно впливова партія, бо надзвичайно багата, яка, маючи в руках всякі роди продукції і торгівлі, використовує для себе всі джерела багатств і впливає теж з великою силою на хід державних справ. З другого боку — маса мізерних і слабких людей з розпачливим настроєм, які готові до заворушень. Коли ж у цій масі виробиться прагнення до підприємливості з надією набути постійне майно, один клас поволі почне наближатися до другого, усуваючи велетенську відстань між крайньою убогістю і найвищим багатством. Окрім того, із землі люди одержують велику кількість продуктів. Коли люди працюють для себе, вони навіть полюбляють цю землю, на якій працюють власними руками, від якої очікують для себе і для своєї родини не тільки поживу, а й достаток. І цілком можна зрозуміти, як та радість з овочів праці допомагає вирощуванню продуктів землі, примноженню багатства Держави. З цього вийде і третя користь, а саме: люди будуть триматись землі, на якій народились, отже, не мінятимуть батьківщини на чужу країну, якщо їх рідна дасть достатній прожиток для їхніх дітей.

Звернути увагу треба на те, що такі користі залежать від важливої умови: приватна власність не буде притлумлюватись велетенськими податками. Право на приватну власність походить не від людських законів, а від закону природного, і Держава не сміє його нівечити, навпаки: має нормувати його вжиток і гармонізувати зі загальним добром. Несправедливо і негуманно вимагати від приватних власників більше податків, аніж належиться.

III. Діяльність Спілок

  1. Конечність співпраці усіх
  2. Врешті, дуже багато в робітничім питанні можуть зробити капіталісти і самі робітники через організації, які створені для надання допомоги тим, хто потребує зближення та єднання обидвох класів між собою. Такими є спілки для взаємної допомоги. Численні приватні асекурації товариства забезпечення призначені для опікування робітниками, вдовами, сиротами при нещасних випадках, захворюваннях чи інших випадках, молоддю обидвох статей і старшими.

З усіх тих товариств-Спілок на першому місці є робітничі профспілки, які охоплюють усі інші інституції. Історія показує: такі профспілки були не тільки корисні для наших прадідів, зокрема для самих робітників, але, як це підтверджується документами, і вони удосконалюють саму промислову працю. Поступ культури, нові звички і зростання потреб вимагають, щоб ці профспілки пристосовувались до сучасних вимог. Бачимо із задоволенням, що скрізь формуються такі спілки — чи то самих робітників, чи то працедавців разом із робітниками. Бажано, аби їх число, а головне успішність у праці зростали. Хоча ми вже говорили про них наразі, приємно повернутись до цього питання, щоб показати потребу, законність, форму їхньої організованості і їхньої праці.

  1. Право на спілки є природне
  2. Свідомість своїх слабкостей штовхає людину для об’єднання своїх зусиль з іншими особами. Св. письмо пише: «Двом ліпше, ніж одному, вони бо мають ліпшу користь із своєї праці. Бо як упадуть, один одного підніме. Горе ж одному, як упаде, і нема нікого, щоб його підвести»[33]. І в іншому місці: «Брат, що помагає братові, е подібний до міста-фортеці»[34]. Природний інстинкт штовхає до цього людину в спільності – подібне є і в інших окремих товариствах, очевидно, малих і недосконалих, але все ж таки — справжніх товариствах. Між ними і тією Державою є велика різниця. Мета суспільних спільнот — універсальна, оскільки йдеться про спільне добро, до якого всі, зокрема поодинокі громадяни, мають право у відповідній пропорції. Називається ця спільнота публічна, «бо в ній люди встановлюють спільні відносини один з одним, щоб створити спільне добро — Державу»[35]. Навпаки ж, інші спільноти, які постають на лоні цієї, називаються приватні, бо мають цілі корисні, але приватні для своїх членів. «Приватне товариство є це, що твориться з ціллю займатись справами приватними, як це буває, коли двох або трьох об’єднуються в цілях торгівлі»[36].
  3. Отже, хоч ці приватні товариства існують в середині Держави і є, як і багато інших, її частинами, все-таки Держава не може забороняти їхню організацію. Тому що об’єднуватись у товариства людина має право зі своєї природи, і природні права Держава має берегти, а не касувати. Забороняючи такі товариства, Держава собі протирічила б, оскільки початок організованого громадського життя, як і інших організованих форм, ґрунтується саме на природній спільноті людини.

Є, однак, випадки, коли заборона таких товариств є законною і обов’язковою. Коли такі окремі товариства ставлять собі за мету щось таке, що суперечить чесності, справедливості, безпеці громадсько-суспільного життя, Держава згідно з законом має або заборонити їх творення, або припинити їх діяльність, якщо вони вже створилися. Однак діяти при цьому слід дуже обережно, щоб не порушити громадських прав і не чинити зла під приводом встановлення публічного добра. Бо закони зобов’язують тільки тоді, коли вони узгоджені зі здоровим розумом, а отже — із вічним Божим законом[37].

  1. І тут наша думка звертається до товариств, згромаджень і монаших чинів різного роду, які повстали з волі Церкви і з побожності вірних і з великою користю для людства, про що свідчить історія до наших днів. І ми переконуємося, що такі товариства, якщо їх оцінювати з точки зору розуму, відповідають природному праву і є цілком законними. Коли ж ідеться про їх стосунки з релігією, то вони підпорядковуються виключно Церкві. Не може тому Держава приписувати собі будь з яких компетенцій, супроти них, ані вимагати якогось контролю над ними. Має шанувати, створювати умови для розвитку, а при потребі, боронити їх. Але досить часто бачимо, що чиниться інакше. У багатьох місцях і багатьма способами Держава порушила права таких спільнот, підпорядкувавши їх цивільним або приватним законам, забираючи їм права як юридичним особам, або забираючи їм їхні добра. У цих добрах Церква мала своє певне право, мали його окремі члени товариств, мали ті, хто жертвував добра на певні цілі, мали, врешті, ті, хто користі і доброті служить. Тому не можемо втриматись, щоб не висловити жалю з приводу таких несправедливих і шкідливих грабунків, тим більше, що бачимо заборонені католицькі товариства, спокійні і дуже корисні, і то — тоді, коли високо оголошується право на товариства, коли ж у дійсності таке право визнається щиро визнаним для людей, що змовляються ка шкоду релігії і Держави.
  2. Кількість розмаїтих товариств, створених, зокрема, для робітників, нині зростає тут не менше, аби досліджувати їхнє походження, мету і їх діяльність. Відомо, один з різних джерел, що створили їх таємниці провідники, причому па засадах, що не мають нічого спільного з християнським духом ні з публічним добром. Є між ними такі, що своєю індустріальною монополією змушують тих, що їх відкидають, платити дорого за це відкинення. При такій ситуації християнські робітники мають тільки дві дороги до вибору: або записуватись до таких товариств, які є небезпечними для релігії, або творити свої власні товариства і об’єднувати тим чином свої сили, щоб визволитися від такого несправедливого і нестерпного гніту. Звичайно, той, хто дбає про найцінніше добро для людини,— вибере другий шлях.

З. Католицькі конгреси

  1. Заслуговуючи, отже, визнання, численні мужі між Католиками, які, пізнавши вимоги часів, роблять всякі зусилля, щоб чесно поліпшити умови життя робітників. Вони взялись сумлінно до цієї справи і не шкодують праці, щоб підняти добробут робітника — індивідуальний і родинний,— унормувати згідно з рівністю відносин між робітниками і працедавцями, плекати живе і глибоко вкорінене в одних та інших почуття обов’язку і берегти євангельські засади — засади, які виховують людей у дусі скромності, утримують гармонію у громадському житті. Для того часто збираються конгреси, на яких розумні люди обмінюються ідеями, об’єднують сили, радяться про кращі засоби у своїй праці. Інші працюють над тим, як належно зібрати у товариства різні групи робітників, допомагають їм порадами і різними засобами, намагаючись вистаратись для них чесну і поплатну працю. Підтримку і опіку у цій справі проявляють єпископи, і під їхнім проводом обидва роди кліру (монашого і світського) піклуються про духовне добро членів таких товариств. Не бракує теж католиків заможних, які спільно з робітниками боролись за їхні справи, не шкодують видатків для організації і поширення таких товариств робітників, які тим робітникам допомагають не лише у здобутті праці для їхніх щоденних потреб, а й щодо забезпечення їм у майбутньому спокійної і статечної старості.

Користі з тих численних і охочих зусиль для загального добра є настільки відомі, що не потрібно про них говорити. Звідси отримуємо мотиви-основи для доброї надії на майбутнє, щоб такі товариства процвітали чимраз більше і щоб були розумно сформовані. Держава нехай боронить такі законні товариства своїх громадян і нехай не втручається, однак, у делікатні справи їхнього організованого життя і дисципліни, бо життєвий рух народжує з внутрішнього принципу, а зовнішні пориви легко їх придушують.

  1. Автономія і дисципліна Товариств
  2. Щоби такі товариства діяли з певною метою і організовано, потрібно, аби у них функціонував мудрий провід і панувала дисципліна. Оскільки утворювати товариство має право кожен громадянин, то він повинен мати і право вибору статуту і правил, які вважає найбільш відповідними для реалізації мети товариства. Якими мають бути ці правила конкретно, не вважаємо за можливе точно визначити, оскільки вони залежать радше від духу тих чи інших народів, їх досвіду і звичаїв, від кількості продукції праці, торговельного розвитку, а також і від інших обставин, які слід брати до уваги. Власне, можна встановити як загальне правило і постійне, що товариства робітників мають бути так зорганізовані і керовані, щоб використовувати найбільш придатні і успішні засоби для досягнення мети, яка полягає в тому, щоб кожний член одержував якнайбільше різного добра — матеріального, економічного і морального. Очевидним також є те, що треба мати на увазі як окрему ціль релігійну і моральну досконалість, і до тієї досконалості має спрямовуватися вся соціальна дисципліна. Інакше такі товариства легко можуть здеградувати і зовсім не будуть відрізнятися від тих спілок робітничих, де відсутня релігія. Зрештою, що допоможе робітникові, коли він знайде в товаристві добре життя, а душа його, не маючи належної поживи, опиниться в небезпеці смерті? «Яка користь людині, коли здобуде увесь світ, але занапастить власну душу?»[38]. Ця Христова наука вказує на різницю між християнином і поганином: «Про все те побиваються погани… Ви шукаєте перше царства Божого та його справедливості, і все інше добро вам додасться»[39]. Беручи від Бога цей принцип, нехай релігійне вчення займає широке місце в організованій праці тих товариств, щоб кожний пізнав власні обов’язки супроти Бога. Щоб кожний знав добре, у що має вірити, на що сподіватися для свого спасіння, щоб кожний здобув заздалегідь імунітет супроти сучасних помилок і зіпсуть. Нехай робітник буде одушевлений Божим культом, захопленням до побожності, зокрема при дотриманні святочних днів. Щоб навчився шанувати і любити Церкву як спільну для усіх Матір, щоб шанував її заповіді, часто приступав до св. Таїнств, які є засобами Божими для спасіння і святості.
  3. Права і обов’язки членів Товариств
  4. Коли поставимо статути робітничих товариств на релігійну основу, відкритою стає дорога для регулювання взаємних стосунків між членами для мирного їхнього співжиття і їхнього економічного добробуту. Функції і уряди в тих товариствах нехай будуть розділені відповідно до спільних потреб і в такій гармонії, щоб різноманітність не шкодила єдності. Це дуже важливо, щоб відповідальності були розумно розділені і ясно означені, щоб ніхто з членів не був ображений. Спільні добра товариства мають бути адміністровані чесно, щоб допомоги розділялись кожному за потребами, а права і обов’язки власників аби гармонізували з правами і обов’язками робітників. Коли ж порушуються права однієї із сторін, було б добре, аби, відповідно до статутів, справу полагодили б особи праведні і відповідальні. Треба також прагнути, щоб жоден робітник не був безробітний, щоб були до диспозиції фонди для допомоги кожному не лише під час несподіваних і неочікуваних періодів кризи в індустрії, але й у випадках недуги, старості і нещасть. Коли такі статути будуть прийняті добровільно, то цього буде досить, аби забезпечити слабим утримання життя і певний добробут. І католицькі товариства можуть мати немалий вплив на добробут суспільства. З минулого можемо сміливо зробити висновки па майбутнє. Людські покоління слідують одне за одним, але сторінки їхньої історії надто подібні, бо розвитком подій керує найвище Провидіння, яке спрямовує усі людські кроки до тієї мети, яку воно поставило при створенні людської спільноти. На початках історії Церкви погани уважали ганебним жити з милостині або з праці, до чого значною мірою вдавалися християни. Хоч були вони бідні і слабкі, зуміли, однак, здобути симпатії багатіїв і могутніх. Приємно було бачити їх активними, працьовитими, мирними, справедливими, зразковими, а головне — повних любові.

При такому способі життя і поведінки зникли будь-які пересуди, припинились вигадки злобних людей, руйнувались упередження, задавнені забобони, аж доки поганство не поступилось місцем перед християнською правдою.

  1. Робітничі питання розв’язані їхніми спілками
  2. Нині робітниче питання зацікавило всіх, і його добра чи погана розв’язка турбує Державу. Християнські робітники, зорганізовані у своїх спілках і ведені мудро, виберуть добру розв’язку і підуть тією ж дорогою, якщо ішли з користю для себе і суспільства їхні батьки. Але яка б не була велика в людині сила пересудів і пристрасті, якщо тільки життєві перипетії не притлумили в ній почуття моральності, суспільство поставиться прихильно до робітників, яких воно бачить як працьовитих і скромних людей, які справедливість вважають чимось вищим, аніж вигоду, а відчуття обов’язку ставлять понад усе. Зі сказаного випливає, що одна користь: то буде надія і основа для неї, а саме можливість повороту до почуття обов’язку інших робітників, які або згубили свою віру зовсім, або оббріхують її. В більшості випадків ці небораки розуміють добре, що їх обманули фальшивими надіями і поглядами на життя. Бачать, що, з одного боку, і власники трактують їх в негуманний спосіб, що їх ті власники оцінюють лише задля зиску, що мають від їхньої праці. З другого боку, вони стали членами товариства, де замість поваги панують внутрішні явища, пов’язані з бідою в бунті і невір’ї. Скалічені духовно, скривджені матеріально, хотіли б вони з тієї гидкої неволі вийти, але не можуть через сором або страх ще перед більшою нуждою. Для таких великою допомогою були б товариства католицькі, які б запрошували їх до себе у важких ситуаціях, а також допомагали б тим, хто опам’ятався, прийняттям до своїх товариств, забезпеченням їм опіки.

Висновки

Любов — володарка соціальних чеснот

  1. Ось, Преподобні Брати, хто і в який спосіб повинен працювати над вирішенням цієї важливої справи. Нехай кожний зробить ту частину, яка його стосується, і нехай не відкладає, бо за спізнення може спричинити куди важче лікування такої поважної недуги. Уряди Держав нехай подбають про добрі закони і мудрі заходи; капіталісти і власники нехай постійно мають перед собою свої обов’язки; пролетарі, про справи яких ідеться, нехай роблять усе в рамках справедливого; а оскільки тільки релігія, як говорили ми на початку, може знищити зло з корінням — нехай усі зрозуміють, що муситься відновити християнські звичаї, без яких нічого не варті засоби, подані суєтою людською,— навіть якби вони були визнані за найважливіші.

Що ж до Церкви, то вона не покине ніколи в жоден спосіб своєї праці, яка стане тим більше успішною, чим більше буде вільною; і в цьому повинні переконатись зокрема ті, що мають обов’язок дбати про добро народів. Нехай вкладають всі свої духовні сили і великодушність народів. Нехай вкладають всі свої духовні сили і великодушність у дбайливості відповідальні провідники і ведені Вашим прикладом, Достойні Брати, нехай невтомно ставлять перед усіма класами суспільства євангельські засади. Нехай докладають усі свої енергії для рятунку народів, а найбільше — нехай виховують у собі і запалюють в інших — у малих і великих — любов, яка е володаркою усіх чеснот. Бажане спасіння в основі повинно бути овочем щедрої любові. Маємо на думці цю християнську любов, яка охоплює в собі Євангелію і яка все готова жертвувати задля ближнього і є найкращими ліками від гордості і егоїзму нашого століття. Вже св. Павло так накреслив ці Божі риси тієї чесноти: «Любов є довготерпелива, лагідна, не шукає свого, все перетерпить, все зносить терпеливо»[40].

Кожному з вас, Достойні Брати, нашим священикам і народу як задаток Божої благодаті і як знак нашої до Вас любові уділяємо наше Апостольське Благословення.

Дано в Римі при базиліці св. Петра 15 травня 1891, у чотирнадцятий рік нашого Понтифікату.

Лев XIII, Папа

Джерело: Церква і соціальні проблеми Енцикліка `Сотий рік`. Міжнародна наукова конференція / Упоряд. В.Кучерявий. – Львів: 1993 р.-  с. 515-548

Переклав о. Іван Музичка

 

[1] Див. св. Тома «Сумма Богосл.І—II. кв. 95 а. 4

[2] Втор. 5, 21

[3] Бут. 1,28

[4] Сумма Богосл., 11 —11. кв. 10, а. 12

[5] Бут. З, 17

[6] Як 5,4

[7] 2Тим. 2,12

[8] 2Кор. 4,17

[9] Див. Мт. 19,23-24

[10] Див. Лк 6,24-25

[11] Сумма Богосл. 11 — 11, п. 66, а. 2

[12] Сумма Богосл. 11 — 11, п. 66, а. 2

[13] Там само

[14] Лк. 11,41

[15] Ді. 20,35

[16] Мт. 25,40

[17] Св. Григорій Вел. в гомілії 9 ч. 7.

[18] 2 Кор. 8,9

[19] Мт 6,3

[20] Див. Мт. 5,3

[21] Див. Мт. 11,28

[22] Рим. 8,17

[23] Див. 1 Тим. 6,10

[24] Ді. 4,34

[25] Апологія, 2, 39

[26] Сумма Богосл., 11—11, п. 61 а. 1 до 2

[27] Св. Тома, Про владу князів 1,17

[28] Бут. 1,28

[29] Рим. 10,12

[30] Вих. 20,8

[31] Бут. 2,2

[32] Бут. 3,19

[33] 2Кор. 4,9-10

[34] Прип. 18,19

[35] Св. Тома, Проти поборників Божого культу і релігії, гл. 11.

[36] Св. Тома, Проти поборників Божого культу і релігії, гл. 11.

[37] Див. Сумма Богосл., 1—11, кв. 13, а. 3.

[38] Мт. 16,26

[39] Мт. 6,32-33

[40] 1Кор. 13,4-7