ДОВІРА ЯК ІНДИКАТОР ЦІННІСНОЇ ОСНОВИ СУСПІЛЬСТВА

Виступ на конференція в Інституті банківської справи «Творення простору суспільної довіри в Україні XXI сторіччя», Львів, 17 лютого 2016 року

* * *

Епіграфом до своєї доповіді я візьму цитату з недавнього документа Ініціативної групи «Першого грудня», який має назву «Слово про свободу та відповідальність»:

Наш стан нагадує великий похід. Долаємо великі відстані.
На вершині одного історичного пережиття ми ясно побачили
наступну височину, яку хочемо досягти.
Але зараз наш похід триває поміж небезпеками,
серед яких найбільш виснажливим і грізним є блукання в тумані низин,
де панують сумнів і недовіра до всього –
орієнтирів, провідників і власних сил.

Отже, недовіра до всього як ознака духовних низин, як діагноз нашої хвороби.

Щиро признаюся: щоб поміркувати над темою довіри, я не зазирав у тлумачні словники й у «Вікіпедію». Мабуть, тут спрацьовує давній інстинкт, вироблений іще в комуністичні часи: я все ще боюся прочитати щось типу: «Суспільна довіра – це результат гармонійних класових відносин в соціалістичному суспільстві, що приходять на зміну класовій боротьбі в суспільстві капіталістичному». Дуже хочу вірити, що присутні тут молоді люди вже не вловлюють глибини зболеного сарказму, вкладеного в ці слова.

Тому мені хочеться продертися крізь будь-які ідеологічні чагарі до першооснови, якими для мене, без сумніву, є заповіді Божі. І я переконаний, що заповідь «Люби ближнього свого як самого себе» справді лежить в основі суспільної довіри. Відберіть у людини здатність до емпатії, до співчуття – і з істоти суспільної вона перетвориться на самотню бджолу, яка згубила шлях до свого вулика і вже не тямить про існування рою.

З Божих заповідей розпочинається «ланцюгова реакція» суспільного діяння: любов до ближнього породжує міжлюдську довіру, а та, своєю чергою, уможливлює міжлюдську солідарність, що стає живильною енергією солідарної суспільної дії. Цей ланцюжок взаємозалежностей і творить один із вимірів того, що ми називаємо Божим ладом.

Альтернативою до нього є те, про що так яскраво говорить Блаженніший Любомир Кардинал Гузар: «Однією з найбільших перешкод для нормального суспільного життя в Україні вважається брак довір’я. Кому вірити? Багато громадян, не довго думаючи, відповість – нікому. Це жахливий закид, який, якщо б він був беззастережно правдивий та стовідсотковий, зробив би суспільне спілкування цілковито неможливим, став би справжньою руїною суспільного ладу» (виділення моє. – М.М.).

Отже, найпершим джерелом довіри є любов, яка, як відомо, складає суть Бога: «Бог є любов», каже євангелист Іван (4, 8). Проте цим не вичерпуються імена Бога, а отже й не вичерпуються джерела довіри. У своїй енцикліці Caritas in Veritate Папа Бенедикт ХVІ стверджує, що немає любові без правди і правди без любові. Отже, ще одним джерелом довіри є правда, і про це знову дуже точно говорить цитований уже Блаженніший Любомир Гузар: «Якщо хочемо створити середовище, в якому панує довіра, постановімо собі не торгувати правдою».

Що ж, як бачимо з ситуації в Україні, це легше сформулювати, ніж цього дотримуватися. Як засвідчив відомий соціолог Євген Головаха, в суспільстві епохи Януковича остаточно сформувалася так звана «аморальна більшість», тобто більшість тих, хто вважає, що жити чесно й правдиво – це жити собі на шкоду, стати лузером. Євромайдан похитнув цю поставу, але, як бачиться, не змінив її остаточно. Логіка матеріального зиску й життєвої вигоди ще домінує над авторитетом Божих заповідей.

З цієї точки зору цікаво проаналізувати знамениту фразу Папи Бенедикта XVI зі згаданої енцикліки Caritas in Veritate: «Суспільство, щораз більш глобалізоване, зближує нас, але не робить братами» (19). Точність цього спостереження дивовижна, а розгадка – очевидна: брак суспільної довіри. Глобалізоване людство могло б уже давно бути однією великою молекулою, якби люди відкрили свої серця назустріч одне одному й не спотворювали інформаційне поле низькою облудою.

А головна причина, чому ми цього зробити не можемо, тобто чому між людьми немає довіри, полягає в тому, що нам усім бракує довіри до Бога. Адже саме довіра до Бога надає сили отим головним джерелам суспільної довіри: любові і правді. Але що ж тут зробиш, коли наше вухо давно вже не чуло слова псалмоспівця: «Блажен муж, який на Господа поклав своє довір’я, хто не пристає до зухвальців, ані до тих, що збочують у брехню» (Пс 40:5).

У наших душах горизонтальний вимір майже цілковито перекриває вимір вертикальний. Запитайте в людей, у чому причина їхньої недовіри, і у відповідь ви обов’язково почуєте те, що зводиться до двох простих речей: наявності ворога й потреби від нього захиститися. Але ворог – це горизонталь, це сфера міжлюдських стосунків. Тому ми слідом за біблійним народом ніяк не можемо довіритись формулі, яку знаходимо в 44-му Псалмі: «Я бо не покладавсь на лука мого, і не спас мене меч мій; але Ти [Боже] врятував нас від наших ворогів і засоромив ненависників наших».

Ці слова не слід розуміти як заперечення звичних земних засобів захисту. Тут ідеться про пріоритети: головним щитом кожного народу є дух; коли дух сильний, то й народ стає непереможним.

Чи мають усі ці роздуми значення для нас, небогословів, людей світського поля? Так. Бо духовна сила народу визначається ціннісною матрицею, яка є в основі нашого єства, а значить і в основі нашої приватної та суспільної поведінки. Тобто саме цінності, якими постійно нехтують, яких постійно не зауважують, від яких постійно відмахуються, і є тим біблійним «наріжним каменем», який стає ключем до нашої долі.

Отож, проблема суспільної довіри насправді проста: відкоригуймо свою ціннісну матрицю, яка визначає наші дії, і ми станемо спроможні довіритись іншим людям і не зрадити тих, хто довірився нам.

* * *

А тепер змінімо лексику й поговорімо про те саме, але іншою мовою. У своєму засадничому документі «Договір гідності задля сталого розвитку» Несторівська група сформулювала, зокрема, потребу українського суспільства перейти від системи обмеженого доступу, яка руйнує мораль і нищить довіру, до системи відкритого доступу, в умовах якої тільки й можливе створення доданої вартості.

Поміркуймо трішечки над цими поняттями, беручи за основу логіку Несторівської групи. Система обмеженого доступу нам до болю знайома і відразу впізнавана: в ній «доступ до економічних ресурсів та політичної влади мають не ті, хто чесно перемагає у конкуренції, а ті, хто має необхідні привілеї та особисті зв’язки. Особисті стосунки та привілеї переважають над правами і правилами». Все це забезпечується сумнозвісною вибірковістю застосування законів, внаслідок якої держава «стає ‘шантажистом’ і погрожує розправою кожному, хто намагається вибитися за рамки системи».

За таких обставин люди більше дбають про те, як «забрати у тих, хто має», ніж про те, аби «створити разом нове». Це призводить до того, що «умовами виживання стають корупція і протекція», а хижацтво та обман сприймаються як «єдині способи збагачення».

Чи може за таких обставин сформуватися довіра? Питання риторичне. Саме тому Несторівська група й робить висновок, що «такі відносини в суспільстві руйнують мораль, нищать довіру й безпеку». А далі йде не менш важливий висновок: «Спроби запровадити інституційні зміни без урахування цінностей незмінно зазнавали краху (Росія, Україна, Ірак, Афганістан)».

Так ми і вийшли на той самий «наріжний камінь» – цінності, – про що йшлося у богословській частині мого виступу. В термінах Несторівської групи це «цінності самовираження, засадничою серед яких є людська гідність». На думку цієї групи, бажана трансформація суспільства настане тоді, коли люди навчаться «не лише боронити згадані цінності, а й жити відповідно до них»:

«Йдеться про появу значущої групи українців, які, живучи у корумпованому суспільстві й відважуючись на моральне дисидентство, врешті-решт зададуть нову ціннісну норму. Відтак вони сформують становий хребет нового суспільного організму, в якому моральна поведінка вестиме не до програшу, а до життєвого успіху».

Що спиняє українців перед тим, щоб сформувати таку «критичну масу» пасіонаріїв? Недавно я спитав у свого знайомого народного депутата: «Якщо так багато народних депутатів розуміють, що справи зайшли в глухий кут, то чому не з’явиться когорта сміливих політиків, які б і сформували кістяк нової й чесної політичної сили?». Відповідь була феноменальною: «Брак взаємної довіри». Зверніть увагу: не брак політичної платформи, не брак коштів, не наявність ворога, а брак взаємної довіри – категорія знову ж таки духовна.

То як братися за відновлення довіри? Що ж, ми всі є свідками того, як на наших очах така довіра встановлюється між волонтерами й воїнами нашої армії. Саме вони потягнули за той «шнурочок», яким розплутується увесь клубок: любов до ближнього, оперта на правду, породжує міжлюдську довіру, а та, у свою чергу, уможливлює міжлюдську солідарність, що стає живильною енергією солідарної суспільної дії. Для цього не треба йти військом на Київ чи громити палаци чиновників, натомість треба лише зазирнути у власну душу й відновити правильну ціннісну матрицю. Саме це й має на увазі пророк Ісая, коли каже: «Бо так говорить Господь Бог…: «В наверненні й спокої ви спасетеся; у тиші та в довір’ї – ваша сила» (Іс 30:15).

Мирослав Маринович

Джерело: http://risu.org.ua/ua/index/blog/~Myroslav+Marynovych/62551/