Лесь Танюк. Самовидець сучасності

Цього року виповнюється рівно 50 літ з того часу, як молодий Лесь Танюк узявся писати свої щоденники. Станом на сьогодні – це 37 томів уже опублікованих “Щоденників без купюр” і 217 переплетених машинописних і рукописних томів, які стоять на полицях. Кажуть, це набігає на добрих 60 томів, половина з яких іще чекає на своїх натхненних спонсора і видавця.

Це – подвиг. Однозначний та очевидний. Мати Леся Танюка, яка докоряла тоді 17-18-річному синові за його “неорганізованість”, була б сьогодні задоволена: її наука в ліс не пішла. Цей запальний юнак, перед яким відкривалися принади життя і приваблива театральна перспектива, не забував і не знеохочувався періодично брати до рук перо та освоювати ще один життєвий фах – фах літописця.

В результаті ми маємо сьогодні хронологічний “зріз” епохи повоєнної підкомуністичної України, яка дуже неохоче відкриває свої таємниці. На кожне офіційно мовлене слово типова радянська людина мала “два в умі”, які вона ревно оберігала від пильного ока КГБ. Так душі людські ставали “цвинтарями затаєної історії”, яку видобути міг лише один Господь Бог. Іншими цвинтарями ставали архіви КГБ, в яких зотлівала уся вилучена під час обшуків і конфіскована література.

“Щоденники” Леся Танюка, на щастя, доступні для дослідників. Вони стали цілими пластами золотоносної руди, які раптом вийшли на поверхню на зрізі гори: бери голими руками – і обробляй, шукай свої унікальні самородки. Тут, окрім суто щоденникових записів, можна знайти оригінальні документи епохи, аналітичні статті та п’єси (багато з яких практично неможливо знайти в нинішніх архівах), особисті характеристики Танюкових сучасників, взагалі – жива “плоть” тогочасної української культури, зокрема театру. А понад усе – безцінна хроніка багатьох визначальних для України подій.

У брежнєвський час у дисидентському середовищі СРСР постала “Хроника текущих событий”, яка стала літописом “малої зони”, тобто “архіпелагу ҐУЛАҐ”. Подібною “Хронікою” для “великої зони”, якою в радянських концтаборах називали усенький Союз, стали “Щоденники” Леся Танюка.

 Один з томів “Щоденників” Леся Танюка

У будь-яких щоденниках суб’єктивність авторського погляду на події неминуча. Канва розповіді відображає не лише еволюцію країни, а й еволюцію самого автора. Це може сприйматися як ґандж лише тим дослідником, який шукає безбарвний “дистилят” історії, а не живий наратив, густо настояний на особистих емоціях, як лікувальний бальзам – на гірських травах. А в “Щоденниках” ще ж буяє особлива мова Танюка, його вільне слово й характерний гумор (“Трохи підсів на голку до Брехта” – т. 8, с. 112).

А Лесеві Танюку було що записати, було на що реагувати. В його душі закарбувалися ледь не всі “річні кільця” стражденного стовбура тогочасної української культури.

Для мене, колишнього дисидента й політв’язня, важливо наголосити, що в “Щоденниках” автора – безцінні свідчення про переслідування громадських і культурних діячів, навіть ретельні списки репресованих осіб, матеріали судилищ тощо.

А ще через гостинне помешкання Леся Танюка та його дружини Неллі Корнієнко (особливо в час їхнього вимушеного проживання в Москві) пройшли цілі тлуми дисидентських страждальців, що прямували до своїх рідних у численні точки згаданого каторжанського архіпелагу. Отож про болі українського (і не тільки) суспільства Лесь Танюк знав і знає чи не з перших рук.

З-під пера Леся Танюка вийшло чимало спостережень, які завдяки точності Танюкового зору мають ширше народознавче значення.

Для прикладу наведу те, що я виписав собі як ще одне свідчення про родову “мітку” українців – нехіть до спільної й солідарної дії: “Поодинці – талановитих і чесних багато. Та об’єднати їх майже неможливо. Талант – амбівалентний; слабких – роз’єднує” (т. 8, с. 256). Як засвідчують останні два десятиліття, потрібні надвисокі температури Майдану, щоб розрізнені суспільні атоми об’єдналися в одну солідарну молекулу.

У нинішній інформаційній лавині якомусь авторові завоювати увагу читача надзвичайно важко. Важко є й Лесеві Танюкові з його “Щоденниками”. Цілком очевидно, що люди не читатимуть їх на сон грядущий замість оповідань Аґати Крісті. Проте для дослідників, які вивчатимуть величну історію борюкання української культури з мертвотним зашморгом комуністичної диктатури, оті вже удоступнені і ще не опубліковані щоденники будуть на вагу золота. І за це їхньому автору й упоряднику – доземний уклін і велика шана.

Мирослав Маринович

Джерело: http://www.istpravda.com.ua/columns/2016/03/14/149012/