Радикалізм та релігійність Івана Франка: дискусії науковців до днів пам’яті українського діяча

Як поєднувалися в легендарному українському письменнику Івану Франку соціалістичні політичні погляди, антиклерикальні вислови про церковну формальність, прихильність до модернізаційних процесів і вічний пошук істини – про це науковці дискутували під час семінару “Іван Франко та Греко-Католицька Церква: діалог заради істини”, який відбувся в УКУ 25 травня.

122

Різні моделі взаємин між Іваном Франком та греко-католицьким духовенством, а також соціалістичні концепції у змаганнях між соціалістами і церквою у своїх доповідях представили Назар Кісь, кандидат історичних наук, молодший науковий співробітник Інституту українознавства НАН України, та Ігор Медвідь, керівник проектів і програм ІРС УКУ, молодший науковий співробітник Інституту Івана Франка. Серед дискутантів – професор УКУ Ярослав Грицак, доктор історичних наук, та Ярослава Мельник, доктор філологічних наук.

Полярність поглядів духовенства УГКЦ у ставленні до Франка

У дискусіях про Івана Франка постає питання, що було причиною його критичності до церкви і настільки вагомими є антиклерикальні вислови у визначенні його релігійності. Церковне середовище розрідилося у ставленні до Франка. Прихильники прозахідної течії (оксциденталісти) критикували його за модерність і привнесення в церкву радикального і національного духу. В оцінках єпископа Григорія Хомишина – головного ідеолога западницької групи – культ Франка був шкідливим. Коли під час посвяти Дрогобицької гімназії іменованої на честь Франка, його назвали національним пророком, то єпископ Хомишин прокоментував, що це є підступ проти церкви.

Тиску піддавалися також люди, які товаришували з Франком, зауважив доповідач Ігор Медвідь. За його словами, під час навчання в гімназії за відносини з Франком був переслідуваний майбутній священик Іван Кипріян. Його та Григорія Величка намагався вигнати з гімназії о. Василь Ільницький. «Особа молодого Франка була досить демонізована в клерикальному середовищі, що подекуди навіть використовувалася як інструмент у з’ясуванні особистих стосунків. Сам Франко згадував про одну з таких провокацій, яка трапилася в 1879 р., коли «кількох семінаристів з руської духовної семінарії вигнано за те, що тілько що мали на вулиці розмовляти «съ нѣкимъ индивидуумомъ іменем Франкомъ»… та й то вся провина звалена була на них без підстави, фальшивим доносом одного їх товариша. Цей публічний остракізм ще довго дошкуляв Франкові у кар’єрному рості. Зокрема, новоспеченому доктору Франку завадили очолити кафедру руської словесності в Львівському університеті. І серед осіб, які доклалися до цього був і тодішній митрополит Греко-Католицької Церкви Сільвестр Сембратович. Митрополит мотивував свою позицію тим, що Франко є атеїст і негативно впливатиме на богословів, які будуть ходити до нього на лекції», – розповів Ігор Медвідь.

Антиклерикалізм Франка

Погляди оксциденталістів відрізнялися від поглядів митрополита Андрея Шептицького, який намагався знайти виправдання антиклерикалізму Франка. «На думку Шептицького, антиклерикалізм Франка був спорадичним і несерйозним. Вже після смерті Франка Митрополит назвав його справжнім патріотом, тому він був пошанований у тому числі серед духовенства. Митрополит передбачав, що Франко залишиться таким у пам’яті, а його соціалістичний бекграунд – залишиться на маргінесі. Водночас Митрополит вважав соціалізм не прийнятним. Головні причини полягали в тому, що ліві заперечували непорушність приватної власності, пропагували принцип свободи совісті і були агресивно антиклерикально налаштовані. За твердженням Шептицького, соціалісти й радикали використовували християнські тези для антихристиянської агітації. Вони декларували офіційно свою позицію як матеріалістів чи як позитивістів, проголошуючи виступ проти церковних поборів, а не проти існування Бога», – розповів під час виступу Назар Кісь.

Ставлення Франка до церкви важко вловити. У творі «Радикали і релігія» (1898 р.) він наголошував на тому, що церква не вчила справжньому християнству, бо не вчила робити добру, а залякувала від поганих вчинків. Радикалів він описував як людей, які не виступали проти віри, а просто намагалися максимально дистанціюватися від церковної політики. Вони не виступали проти християнства, вони виступали проти церковного фарисейства.

У 1904 році Франко опублікував «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», де він схвалив позицію Андрея Шепитицького щодо участі священиків у громадсько-політичному житті, яка була викладена в його посланні «Квестії соціальній». Він схвалив позицію Митрополита, що священики не можуть брати участь у політиці, але мали би включатися в громадсько-політичний процес. Церква як трибуна має бути заборонена, але священики як люди авторитетні мали би займатися громадсько-політичною діяльністю. За словами доповідача, схема стосунків лівих, церкви і клерикалів була надто складною і заплутаною – часом відкритою, а часом з пошуком компромісів.

Конкуренція між лівими і клерикалами за вплив на селян

«Позиції лівих і клерикалів, які працювали з одним і тим же електоратом, були доволі схожі, але говорити про єдність не варто. Радше треба говорити про конкуренцію за вплив на селян, – вважає Назар Кісь. – Після енцикліки Лева XIII УГКЦ звернула увагу на соціальне питання і розвинула вчення про солідаризм, про недоторканність приватної власності і про відповідальне використання перед соціумом, про недоторканність родини. Католицька церква виступала на підтримку права робітників на страйк і підтримку профспілок. Однак вважала, що ліва позиція згодом призведе до хаосу або тиранії. Таку саму позицію зайняла УГКЦ в Галичині. Ієрархи говорили, що виступають не за економічне зрівнювання, яке було не справедливим, а за чесну працю, яка має бути справедливо винагороджена. УГКЦ ввела поняття, що праця не може вимірюватися економічними показниками, але залежить від ефективності. Говорили про те, що заробітна плата має бути достойною, щоб утримувати сім’ю».

DSC_0040

Клерикали закидали лівим, що ті декларують позицію християнських цінностей, щоб не відштовхнути консервативне селянство. Основною темою звинувачень лівих на адресу церкви були фінансові зловживання парохів (що використовували всі ліві групи) і походження окремих ієрархів, про що любили говорити соціал-демократи. Новою хвилею критики церкви стала енцикліка Папи Лева XIII про модернізм (1907 р.), у якій модернізм охарактеризували як синтез всіх єретичних думок і слизьку дорогу до атеїзму. В енцикліці йшлося про те, що модернізм відкидав абсолютний авторитет Святого Письма, а зовнішні прояви релігійності вважалися не таїнствами, а наслідком еволюції культу.

Як зазначає доповідник, радикали побачили в енцикліці напади церкви на прогрес. Народовці також не залишалися осторонь. Вони вбачали в цій енцикліці можливість для єпископату, зокрема єпископа Григорія Хомишина, чинити тиск на священиків, які симпатизують народовцям. «Народовці називали позицію клерикалів курячою і висловили сподівання, що більшість духовенства, бажаючи служити власному живому народові, а не чужим мертвим далеким богам, буде дотримуватися поступового модерного християнства і не дасть штучно робленим криком про масонів загнати суспільство в рамки вузького клерикалізму», – процитував Назар Кісь.

Іван Франко як тест на модерність

Іван Франко був своєрідним тестом на модерність і популяризатором модерності, вважає доповідач Ігор Медвідь.

«Він був одним з засновників Радикальної партії, що сповідувала ідеї соціалізму: рівності всіх, захисту робітників та селян. Франко намагався творити горизонтальне суспільство. В той час, як Церква – структура суворо ієрархічна: в ній важливу роль відіграють вертикальні зв’язки. По-друге, з часом Франко все більше розвиває ідеї націоналізму. Це був теж виклик для УГКЦ. По-третє, Франко поширював ідеї свободи совісті, раціоналізму, важливості науки, що має дистанціюватися від релігійного світобачення. А це напряму підважувало авторитет Церкви у суспільстві. По-четверте, Франко підтримував процес емансипації жінок, що теж кидало виклик усталеному порядку та певним тогочасним уявленням Церкви на роль жінки у суспільстві», – зазначив доповідач.

УГКЦ постала перед вибором – йти шляхом збереження власної традиції та втрачати можливість діалогу зі значною частиною суспільства, або ж реформуватися, осучаснитися та шукати діалог з модерним світом. Митрополиту Шептицькому деякі ідеї модернізму були не чужі, хоча він і не був модерністом. Його можна назвати модерністом-практиком, який завдяки власному досвіду, візіонерству, толерантності та широті поглядів, розумів важливість пошуку відповідей на виклики модерного часу. Його програму повернення до візантійських коренів Греко-Католицької Церкви, власне, слід розгляди як спробу надати потужний імпульс для розвитку та оновлення УГКЦ. І позитивне ставлення до Івана Франка з боку Шептицького та орієнталістів є тим прикладом пошуку діалогу Церкви з модернізмом.

«Поширення культу Франка в галицькому суспільстві для окциденталістів було загрозою їхньому світогляду. Митрополит Шептицький негативно оцінював вузьку та нетерпиму поставу латинників, бачачи в ній погорду, що заважає розвитку Церкви: «Послухати їх [латинників. – І. М.], то тільки вони є найвірнішими католиками в цілій країні, а всі, хто не погоджується з ними є поганими католиками, заполоненими духом єретичної схизми і з котрими потрібно завзято боротися». Більше того, глава ГКЦ вважав, що «якщо ця тенденція переможе, то вона допровадить нашу Церкву до руїни», – розповів Ігор Медвідь.

Після смерті Франка розгорілися навіть дискусії, чи доцільно його вшановувати через його атеїзм. Особливо вони ширилися в прозахідному крилі УГКЦ. Зокрема, про шкідливий вплив Франка на молоде покоління. Єпископи Григорій Хомишин та Йосафат Коциловський заборонили священикам своїх єпархій (Станіславської та Перемиської) відправляти заупокійні Літургії за Івана Франка та брати участь у меморіальних заходах його пам’яті.

Оксциденталісти і орієнталісти мали різні погляди на виклики модернізму і на національну роль Церкви. Оксциденталісти виступали проти перетворення церкви в релігійно-національну установу, а орієнталісти в особі Митрополита Андрея виступали за українізацію і переплетення із громадськими, культурно-просвітницькими установами.
У Галичині секулярна і церковна інтелігенція досягнула певного компромісу – духовенство прийняло модерну українську національну ідеологію, а нова націонал-демократична й радикальна інтелігенція усвідомила, що церква в Галичині є всенародною цінністю і співучасть членів духовного стану в політичному й культурному житті національної спільноти є легітимною.

Джерело: http://ucu.edu.ua/news/33321/