Григорій СТАРИКОВ. Огляд VI Літньої школи «Соціальна думка митрополита Андрея Шептицького» (Український католицький університет, 26 червня – 3 липня)

У попередні роки неодноразово доводилось чути, що літня школа, присвячена митрополиту Шептицькому має дещо пропагандистський характер. Нарешті, вдалося на власні очі побачити її організацію, змістовне наповнення, ідеологічне спрямування і відповідно скласти власну думку, якою і намагатимусь поділитись з читачем. Офіційною метою заходу виступає доволі амбітний намір сприяти вихованню нової еліти на базі християнських цінностей, намагання змінити учасників і головним інструментом тут покликана виступити постать митрополита Андрея Шептицького. У шкільному та університетському курсах він епізодично згадується і не більше того. Тому цільова аудиторія, географія і немала конкуренція заявок учасників для такої школи практично завжди забезпечена.

Варто зазначити, що організатори свідомо програмують неоднорідність складу учасників, обираючи представників як гуманітарних, так і технічних спеціальностей, людей з громадського сектору і працівників державних структур, кандидатів наук і студентів. З одного боку, дати раду з такою групою є важко і накладає додаткове навантаження на організаторів, з другого, в разі успіху, – формує додаткові переваги, зокрема сприяє кращій комунікації, різноплановому спілкуванню, забезпеченню ефекту «підтягування», усуває сухий офіціоз, статусні, вікові та ін. бар’єри. Особливо приємно констатувати, що в цій частині куратори школи проявили себе якнайкраще. Учасників поділили на робочі групи, які крім виконання творчих завдань та озвучення рефлексій від прослуханих виступів, також були покликані підтримувати зворотній зв’язок з організаторами, ділитись своїми враженнями та побажаннями, що дозволяло оперативно реагувати на різноманітні технічні моменти. Дуже вдалими виявились інтеграційні вечері біля вогнища, спеціальні інтерактивні вправи, покликані покращити знайомство, підготовка роздруків пісень і спільні співи в екскурсійному автобусі, проведення гри «Що? Де? Коли?» (на основі прослуханих лекційних курсів) тощо.

Окремо зупинюсь на лекційному блоці, який був надзвичайно потужним, багатим на різноманітні лекторські прийоми та дискусії. Традиційно найбільш рейтинговими викладачами школи є Ярослав Грицак і Тарас Возняк, які і цього разу залишили в учасників яскраві, хоч і неоднозначні враження.

Виступ Тараса Возняка вводив вчинок Омеляна Ковча1 в широкий контекст, перекидаючи чимало містків на наше сьогодення. На його думку, брекзіт може стати початком нового конфлікту, на кшталт ІІ світової війни, після розпаду Ліги Націй. На сьогодні в Україні вже склалась екзистенційна ситуація, підсилена фактором ідіотизму (в значенні відсторонення від громадських справ), коли ми намагаємось жити звичайним життям, уникаючи усвідомлення війни на Сході. В 1941 р. склались схожі умови і багато людей також уходило в «нєсознанку».

Омелян Ковч помилково думав, що охрещуючи євреїв, він їх рятує. Коли цих людей теж схопили під час облави, він прийняв рішення залишитись з паствою. І тут Тарас Возняк ставить важке питання, а чи були вони паствою? У тому числі і в очах українських прихожан.

Омелян Ковч виходив поза людську сутність, свідомо приймаючи страждання. Тілесно на цьому світі його тримала родина (5 дітей) і загроза втрати життя, зрештою. Відтак, вчинок Ковча – це метафізичний чин, діалог з Христом: того розіп’яли, а цей пішов в піч крематорію. Зараз стало популярно виражати свою солідарність з жертвами шляхом ототожнення з ними (Je suis Charlie, наприклад). Свого часу Христос сказав: «Я є ви» і Ковч діяв за цією логікою. Фактично він перетворився на виклик всім священникам, показавши приклад «пароха в ідеалі», який вийшов за межі догм і написаного. Як Христос, так і Ковч встановили максиму, яку теоретично виконати може кожен, але наважитись на це невимовно важко. Справедливості ради, слід відмітити, що приклад Омеляна Ковча не був одиноким. Схожий вчинок зробив Максиміліан Кольбе, який загинув в Аушвіці. Загалом діяння Ковча – це акт справжньої віри, який нам дещо важко збагнути, оскільки в людях живе сумнів не тільки щодо існування Бога, але і справжніх християн. На думку Возняка, Ковча цілком можна назвати «Христом наших днів».

2016 07 19 starykov5

Тарас Возняк

Підсумовуючи свій виступ, Возняк наголосив на парадоксі, що ідея «України» існувала навіть в ті часи, коли не існувало держави. Всі структури функціонують поки в них є якісь сенс. Але зараз, із здобуттям держави, ми втратили велику частину таких наріжних каменів. Одним з них, наприклад, міг би бути Омелян Ковч, але ренесанс націоналізму після 2013 р. йде всупереч його вчинку.

Загалом лекторська манера Тараса Возняка відзначалась агресивним провокуванням аудиторії до дискусії. Скажімо, вкидуючи в зал тезу, що «найцінніше, що можна віддати заради іншої людини – це душа, бо життя і так, і так потрібно віддати, а душу можна занапастити, загубивши спасіння», одразу ж ставив питання, чи є гріх, який Бог не може вибачити або чому Шептицький також не пішов до газової камери? Навіть більше того, роздмухуючи полум’я обговорення додатковими питаннями, свого варіанту відповідей на заявлені питання лектор не подав. Подібна специфіка вибудови дискусії, з одного боку є ефективною, особливо з огляду на те, що викликає потужний емоційний фон і окреслює магістральні питання для роздумів на майбутнє, а з другого може викликати нерозуміння, і як наслідок – несприйняття, в частини слухачів. Особисто на мене цей ризикований стиль спілкування, коли лектор свідомо жертвує частиною аудиторії, справив позитивне враження.

Не секрет, що Ярослав Грицак давно вже став своєрідним брендом і частина учасників школи у своїх мотиваційних листах вказували його, як одну з причин подання. Свій виступ він присвятив проблемі львівських погромів влітку 1941 р. та ролі ОУН(б) в цих подіях. Лектор наголосив на дисонансі, який існує щодо цієї теми. Зокрема в Україні воліють говорити про 30 червня 1941 р., тобто Акт відновлення Української Держави, натомість як західні дослідники фокусують увагу на 1 липня – винищенні у Львові близько 7 тисяч євреїв. У цьому разі Ярослав Грицак згадав дослідження Джефрі Бьордса, який за тогочасними фотографіями ідентифікував катів, як українських поліцейських, ймовірно, бандерівців, що готувались перебрати владу.

У виступі Грицак наголосив, що оскільки Андрей Шептицький підтримав створення української держави, то подальші трагічні події кидають тінь і на нього також. Але одночасно з цим фактом існує думка, що митрополита ввели в оману блефом. Зокрема, Іван Лисяк-Рудницький у своєму щоденнику (який готується до друку) під 1 липня записав: «Виявляється Шептицький живий». Тобто існував дуже низький ступінь обміну інформацією між Львовом та Краковом, де на той час перебував митрополит. Уряд Ярослава Стецька просив благословення Шептицького для легітимації і отримав його. Проте митрополита запевняли, що в проголошенні Акту беруть участь всі українські партії. Спершу Степан Бандера давав на це згоду, але потім вирішив залишити своїх партнерів за бортом цієї події. Таким чином, фактор хаосу сприяв дезорієнтації і обману митрополита.

Існує також думка, що проголошення Акту було вчинено зумисно, щоб виявити позицію Гітлера щодо створення Української держави, але, за словами лектора, вона нічим не підтверджується. Насправді ж, Акт 30 червня – це намагання ОУН(б) закріпити за собою лідерство.

Грицак наголосив, що в цілях Голокосту німці навмисне провокували погроми, намагаючись щоб частину євреїв винищувало місцеве населення. 1 липня 1941 р. все відбувалось за таким самим сценарієм і відповідно «Нахтігаль» діяв з дозволу німців. Загалом погроми відбулись на всій території від Естонії до Румунії. Лектор це пояснив наявністю фактору радянського насилля, який допоміг створити міт «жидокомуни». Він стверджував, що погроми стались і там, де були активні сіоністські партії, що також є одним з факторів. Але вичерпного пояснення немає і тому кожен випадок потрібно розбирати окремо, що, в свою чергу зумовлює важливість локальної історії.

Ярослав Грицак відмітив, ще одну особливість для цього періоду. Він згадав про своє інтерв’ю з Євгеном Стахівим, де той між іншим оповідає, що Бандера після звільнення із Заксенхаузена, із здивуванням дізнався про існування УПА. Тобто Бандера і бандерівці далеко не є тотожними.

2016 07 19 starykov6

Ярослав Грицак

Яким чином тоді оцінювати Акт 30 червня? Ярослав Грицак пропонує вважати цю подію втіленням міту «державності». В наш час цей міт вмирає, бо все менше людей його святкують, відходить покоління, для якого це важливо, до того ж це регіональний міт, який активно витісняється загальнонаціональним мітом Євромайдана. Професор також спрогнозував, що на відміну від Європи, міт Голокосту в Україні, скоріш за все, не буде функціонувати, натомість його місце посядуть Голодомор і Євромайдан. Намагаючись підкреслити складність цієї теми, Ярослав Грицак жартома порадив не звертатись до теми ОУН раніше, ніж в 50-літньому віці, оскільки за його спостереженнями ті, що займаються Бандерою замолоду, сходять з глузду.

Один день в програмі школи фактично став «єврейським»: учасники відвідали стару хасидську синагогу «Хадашим», «Хесед-Ар’є», Янівський концтабір та спілкувались з лектором, який помітно відрізнявся від всіх інших – головним рабином громад прогресивного іудаїзму Києва та України Олександром Духовним. Як правило, участь рабинів в таких заходах надає їм неповторного колориту та викликає значний інтерес в аудиторії. І цей випадок не став винятком: за емоційним забарвленням розповіді та вправністю діалогу з присутніми, Олександр Духовний, можливо, був найбільш яскравим спікером. Перед тим як почати відвідання єврейських місць Львова, рабин стисло подав своє бачення філософії іудаїзму. Він, на манер Тараса Возняка, ставив багато провокативних питань, з тією відмінністю, що давав на них відповіді. Зокрема, він зауважив, що янголи не сприймали Божий замисел створити людину, оскільки передбачали її падіння: вбивства, крадіжки, розпусту і т.ін. Але Бог мав намір знайти собі помічника, партнера у створенні Раю. В Бутті є момент, коли він проводить тварин перед Адамом і той мав дати їм ім’я.  Тобто людина виступає тут у ролі співтворця і тому в іудаїзмі немає християнського «раб Божий». У виступі Олександр Духовний часто використовував аналогії з мобільним телефоном та його функціями. Так, формулу Раю він визначив, як ММС – мир, милосердя та справедливість. «Богообранність» євреїв рабин також прирівняв до смартфона, завдання якого транслювати сигнал, а 613 заповідей є не що інше, як налаштування передавача. Але це жодним чином не робить євреїв кращими за інші народи. Саме тому Бог і створив одну людину, щоб жоден не претендував на першість і всі однаково були Його дітьми. Найбільш контроверсійною тезою стало твердження, що в Торі не всі слова від Бога і що там є присутнім значний людський компонент, який потрібно виокремлювати. Прикладами такого «людського компоненту» Олександр Духовний назвав норму щодо побиття гомосексуалістів камінням, знищення євреями народів Ханаану, пророцтво про зруйнування Ніневії тощо. Розп’яття Христа він кваліфікував як суто римський вчинок, оскільки в євреїв на той час існувало тільки чотири види кари, серед яких не було розп’яття на хресті. Разом з тим рабин зазначив, що прогресивний іудаїзм виходить з тези, що лапсердаки і пейси не роблять єврея євреєм і релігія має відповідати викликам сучасності. Тому їхня громада визнає, скажімо, за жінкою право теж стати рабином або освячує заключення одностатевих шлюбів, якщо це дозволяє законодавство країни. Найбільш потужний вплив на учасників школи справила, можливо, не стільки лекція Олександра Духовного, як його спільна з греко-католицьким священиком молитва за душі загиблих у Янівському концтаборі.

2016 07 19 starykov4

Рабин Олександр Духовний та отець Ігор Пецюх

Говорячи про представників духівництва, з якими довелося зустрітись на літній школі, не можу не згадати про візит до однієї з найбільш культових споруд Львова – Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла, яким зараз опікуються капелани. Храм є колишнім костелом єзуїтів і збудований у стилі раннього бароко. Його стелі висотою 26 метрів справляють абсолютно неповторне враження на відвідувачів, до того ж цей ефект в значній мірі підсилюється виглядом скрині для пожертв бійцям АТО, через яку пройшло вже більше 20 млн. грн., дві тисячі паперових голубів, зроблених дітьми, березовий хрест одного з підрозділів ЗСУ, фото загиблих бійців тощо. Тим не менш, ця картина ніколи б не врізалась так в пам’ять без постаті настоятеля храму – о. Степана Суса. Слухаючи про його регулярні поїздки на Схід в зону бойових дій, пробіжки та візити до тренажерного залу, в якому він не відмовляється приймати сповідь, зародилась думка, що капелани на сьогодні є найбільш близькими до життя суспільства з-поміж усіх служителів культу.

2016 07 19 starykov3

Отець Степан Сус та учасники школи

Завдяки екскурсійній програмі учасники школи мали змогу відвідати с. Вишню, де знаходиться родинний маєток рідного діда митрополита Андрея Шептицького – графа Олександра Фредро, чиї твори входять до золотого фонду польської літератури. Більш гнітюче враження справляє хіба що захаращеність Янівського концтабору. На будинку відсутня табличка, що це є пам’яткою архітектури. Ба навіть більше, виявляється в цьому приміщенні (відповідно до таблички над дверима) знаходиться ветеринарна клініка Вишнянського коледжу Львівського національного аграрного університету. Облуплені стіни, вкриті пліснявою та грибком, оригінально декоровані дошками на кшталт: «За ветеринарні кадри. Медицина лікує людство, а ветеринарія зберігає людство» (без розділових знаків), «Картина крові с/г тварин при захворюваннях» та шафами, які демонструють досягнення власників: «Одна доза убивает. Грызуны погибают при применении одной дозы. Клерат – надежный родентицид, зарегистрированный во всем мире». Щоб остаточно довершити картину «кульмінації апогею нашого апофеозу», не більше, ніж за десять метрів від будинку зручно примостилось місце для смаження шашлику. Справедливості ради, слід відмітити, що зусиллями громадськості (серед якої і Тарас Возняк) вдалося створити в одній кімнаті музей, присвячений Олександру Фредро. У той час, коли політика пам’яті зведена до перейменувань та клавіатурних баталій на Facebook, справжня пам’ять тихо згасає в «мерзоті запустіння».

2016 07 19 starykov2

Маєток Олександра Фредро

Насамкінець кілька слів хотілося б сказати про ще одну непересічну постать, без якої ця літня школа ніколи б не була такою, якою вона є – Мирослава Мариновича. Від першої зустрічі і до останньої він постійно наголошував учасникам, щоб вони поспішали зав’язати спілкування один з одним, що успішність будь-якого подібного заходу вимірюється, перш за все, встановленими контактами між учасниками і їхнім подальшим підтриманням. Відтак 50% вдалого проведення школи залежить від організаторів, а інша половина – вже від самих учасників. Подібні поради виглядають вкрай слушними на тлі дуже слабкої комунікації між гуманітаріями та доволі нечисленними неформальними майданчиками для спілкування та обміну думками. Найкраще, що є в будь-якій людині чи ініціативі – це її майбутнє. Тому сподіваюсь, що організаторам і надалі вистачить сил, можливостей та натхнення організовувати літню школу, а склад учасників неодмінно надихатиме їх на нові ідеї, експерименти й не дасть приводів для розчарування.

1Омелян Ковч – «парох Майданека», священик УГКЦ. Під час німецької окупації Галичини намагався рятувати євреїв від знищення, хрестив їх і видавав їм метрики про хрещення, незважаючи на заборону цього окупаційною владою. Загалом їм було видано більше таких 600 свідоцтв. Звертався з листом до Гітлера, в якому засуджував масові вбивства євреїв і вимагав дозволу відвідувати гетто. За ці дії 30 грудня 1942 р. був заарештований гестапо й кинутий до львівської в’язниці по вул. Лонцького (тепер – вул. Степана Бандери), а в серпні 1943 р. – до концтабору «Майданек», де таємно продовжував свою священицьку діяльність. Помер в 1944 р. і був спалений в печі крематорію.

Джерело: http://www.historians.in.ua/index.php/en/institutsiji-istorichnoji-nauki-v-ukrajini/1945-hryhorii-starykov-ohliad-vi-litnoi-shkoly-sotsialna-dumka-mytropolyta-andreia-sheptytskoho-ukrainskyi-katolytskyi-universytet-26-chervnia-3-lypnia