ЛІКУВАТИ РАНИ ЛЮДСТВА: В УКУ НАУКОВЦІ ОБГОВОРЮВАЛИ, ЯК ЦЕРКВА МОЖЕ ДОЛАТИ КОНФЛІКТИ І ВІДНОВИТИ СУСПІЛЬНУ ДОВІРУ

Як здолати релігійні бар’єри, фундаменталізм та «гібридні» війни, чи зможе Церква вплинути на відновлення суспільної довіри, яким є релігійний досвід у подоланні конфліктів і зціленні травм, як залишатися християнином в епоху «постправди» – про це дискутували учасники під час відкриття ХІХ Міжнародної науково-практичної конференції для студентів та молодих науковців «Релігія та глобальні виклики епохи: історичний досвід, реалії сьогодення, перспективи на майбутнє», яка проводилася в УКУ 28-29 квітня.

Серед більше 50 делегатів з України, Польщі та Білорусі – представники різних гуманітарних напрямків: антропологи, політологи, філологи, богослови, соціологи, культурологи, історики, релігієзнавці, літературознавці та мистецтвознавці.

Організатором заходу є Інститут релігії та суспільства, який проводить подібні конференції ще з 1997 року – від початку свого заснування.

Під час дводенної конференції учасники відвідали різні секції та обговорили релігійні виклики та загрози, а також напрацювали способи їх реагування.

«Молодим науковцям важливо ламати бар’єри перед науковим пошуком, особливо коли твій шлях тільки починається. Серед нас є учасники, які ще 6 років тому студентами брали участь в наших конференціях. Сьогодні це молоді кандидати наук, які модеруватимуть секції. Ми прагнемо розбудувати спільноту науковців, які маючи високі духовні цінності, прагнуть через власні досягнення розбудовувати Україну», – зауважив координатор конференції Ярослав Кіт.

Перший проректор УКУ, доктор філософії Тарас Добко нагадав слова Папи Франциска про революцію ніжності, якою можна змінити світ. З його слів, людство подібне до того чоловіка, який лежав на узбіччі з притчі про доброго самарянина: «Ми знаємо, якими ранами сьогодні вкрите людство – тероризм, голод, засилля популізму, насильство над дітьми, гібридна війна, жорстокість. Усе це залишається для нас глобальним викликом. Коли намагаєшся ці контексти осмислити, виникає питання, звідки візьметься солідарність, великодушність, довіра і любов. Папа закликає до Революції ніжності, діяльної любові, яка зможе вирішити проблеми людства. Для мене важливе питання, як розбудити таку любов в людському серці, як донести розуміння, що життя – це мереживо взаємин, які можна оздоровлювати. Польський мислитель Лешек Кулаковський наголошував, що схильність до варварства є постійною загрозою для людини у теперішньому стані. Є такі переконання, які підсилюють ненависть, а є такі, які, навпаки, несуть любов. Будь-яке переконання є добрим настільки, наскільки воно може пробуджувати в нас резервуар любові. Що ще як не релігія має бути спроможною на Революцію ніжності?».

«Любов ближнього і любов до Бога – це одна чеснота»

У будь-яких безвихідних ситуаціях є можливість проявити милосердя та любов до ближнього – це життєвий принцип Митрополита Андрея Шептицького. Він вчив вірних УГКЦ пам’ятати про свою християнську сутність і в приватному, і в політичному житті. Як він протистояв наступу комунізму та нацизму, розповіла кандидат історичних наук, автор численних книг про Митрополита Шептицького Ліліана Гентош в доповіді «Митрополит Андрей Шептицький та виклик тоталітаризмі».

З її слів, наймогутнішою і найефективнішою зброєю митрополита Шептицького було його слово в посланнях, однак не завжди його листи однозначно трактують. Зокрема, деякі історики закидають йому прихильність до нацистського режиму, посилаючись на лист про «побідоносну німецьку армію». «Перші дні окупації німцями Галичини ще не були позначені жорстокими акціями і сприймалися тоді як визволення від більшовиків, і саме це треба розуміти, читаючи цей лист. У цьому ж листі він визнає відновлення державності. Невдовзі він почав критично оцінювати прихід нової німецької влади. Виступав проти насильства над євреями і поляками. Він не раз звертався до кліру і вірян. Зробив спробу звернутися до німецького рейху. Хоча зміст і цього листа використовують щодо звинувачення Шептицького у колаборації», – зауважила Ліліана Гентош.

Митрополит завжди вважав, що і більшовизм, і комунізм, і фашизм – усі ці «ізми» були об’єднані спільною рисою. Вони кидали виклик християнським моральним засадам і намагалися заперечити ціннісний християнський світогляд, протиставити свої цінності навколо концептів класу чи раси. Тоталітарні системи викорінювали любов до ближнього і до Церкви. Шептицький задумувався над впливом ідей на життя людей і розвиток людства.  Все ж комуністична ідея для нього була найбільшим уособленням зла і найбільшою небезпекою для його пастви, наголошує доповідачка.

Він двічі адресував свої послання щодо поширення комуністичних ідей серед українців Галичини. У лютому 1930 року він видав пастирське послання про переслідування християнської віри у радянській Україні, Білорусії і Росії. Також намагався порушити питання войовничого атеїзму, який насаджувався більшовицьким режимом. Він відкрито назвав групку більшовиків на чолі з Йосифом Сталіним «горсткою злочинців, що завдяки дивним обставинам змогли захопити в свої руки всяку владу в Москві і відтак, воєнною силою зайняти цілу Україну, поставила собі за задачу боротися проти Бога, проти людської совісті, проти всього, що є якоюсь благороднішою чи вищою ідеєю».

Він вважав, що не можна допускати ніяких дипломатичних компромісів в офіційній оцінці Сталіна і його соратників.

У посланні «Осторога перед комунізмом» від 1936 року він критикує маніпуляції більшовицької влади на міжнародній арені – створення народних фронтів. Ті, хто співпрацюють чи сприяють утворенню таких організацій, виступає проти Церкви, вважав Митрополит: «Більшовизм перетворюється в релігію, якусь матеріалістичну і поганську релігію».

Також відомою є відозва Митрополита Шептицького та інших єпископів «Україна в передсмертних судоргах» про події Голодомору в Україні 32-33 р., яку поширили закордоном. У ватиканському архіві виявили документ, що ця відозва зачепила радянських дипломатів. «Бачимо наслідки більшовиків, вороги Бога і людства відкинули релігію – основу суспільного ладу, відібрали свободу – найбільше добро людини, із свобідних горожан, селян зробили невільників».

Митрополит також спостерігав за тим, що відбувалося в Західній Європі – розповсюдження фашистських ідей та расової теорії. Ще у 1929 році Шептицький він висловився проти тривіальних висловів Юзефа Пілсудського та Беніто Муссоліні, маючи, ймовірно, на увазі їх прихід до влади за рахунок популістичної риторики. Шептицький досить критично оцінював фашистську ідеологію серед італійської молоді: «кидаються на смерть заради ідеї, хоча ідея не є ідеалом ані справедливості, ані любові».

Протягом останніх 5 років свого життя Митрополиту довелося прийняти виклик і комунізму, і нацизму. Він тяжко переживав ці випробування, які намагалися знищити плоди його праці та знищити його церкву як інституцію. Шептицький зумів виробити систему керування церквою в умовах переслідування і подбав про людей зі сходу України. Так, священикам розробили інструкції, як поводитися з людьми, які не є католиками.

«У своїх посланнях Митрополит чітко засудив злочини нацистського режиму і СРСР. Основна турбота під час війни – зберегти у своїх вірян християнські цінності. Він говорить про милосердя до військовополонених. Для нього любов ближнього і любов до Бога – це одна чеснота. Тому він наголошував на жертві себе за ближніх. Будь-яку людину він вважав ближньою незалежно від раси і релігії», – зазначила доповідачка.

Митрополит не тільки закликав, але і чинив акції милосердя. Він врятував близько 150 єврейський дітей. Також організував мережу відданих людей, які переховували цих дітей по сиротинцях. «Це був його виклик тоталітаризму, спроба протиставитися і показати, що навіть в ситуаціях безвихідних є місце на милосердя і любов до ближніх», – підсумувала Ліліана Гентош.

«Виживання баптизму в радянську добу поєднувало дві стратегії – компромісну і безкомпромісну»

Про історію баптизму як релігійної спільноти в контексті викликів посттоталітарної доби розповіла історик-релігієзнавець, кандидат історичних наук Олена Панич. За її словами, за весь час існування баптизм як конфесія вже має власну традицію, хоча й постійно утверджує себе, шукає своє місце в українській культурі. Особливо це складно в умовах, коли є національні церкви.

«Баптизм у деякій мірі має відтінок релігійної меншини, яка має страх перед дискрімінацією і не до кінця вкоріненим становищем. У протестантській традиції спільноту постійно будують. Не можна народитися і відразу бути протестантом. Ти приймаєш рішення належати до цієї Церкви у достатньо дорослому віці і це потребує жертовності і послідовності», – зауважила доповідачка.

Вона окреслила кілька проблемних факторів, які вплинули на український баптизм – це тиск радянського режиму, дистанціювання між тими, хто йшов на співпрацю з радянською владою, і безкомпромісною частиною церкви, проблема закритої спільноти, сформованої в умовах радянського гніту.

Як зазначила Олена Панич, баптистська спільнота формувалася під впливом придушення церкви, зживання релігії. Після Другої світової війни поширився потужний тренд в церковній політиці державного атеїзму – намагалися ліквідувати релігію та інструменталізувати Церкву. За її словами, виживання церкви в тоталітарну добу поєднувало дві стратегії – компромісну і безкомпромісну: «Радянський Союз оцінив перспективи міжнародного іміджевого капіталу і намагався показати, що свобода релігії, свобода церкви існує. Дослідники пишуть, що період 60-х-70-х років існували, так звані шоу-церкви. Але віруючі маскувалися за рахунок існування цих церков. Деякі церковні лідери погоджувалися і співпрацювали з радянським режимом і таким чином виторговували право на існування. Але були ті, які перебували в конфлікті з владою, і вони потрапили в підпілля. Довгий час через це конфлікт всередині баптизму не був залагоджений. Переслідувані дорікали тим, хто користувався свободами і йшов на співпрацю. З одного боку, якби не було радикального дисидентського крила –  не було би відчуття, що правда збереглася в Церкві. Якби не було компромісного крила – не збереглася б церква. На мій погляд, це те, що допомогло вижити».

В умовах радянського союзу Баптистська Церква звикла бути ізольованою. На початку 90-х р. коли залізна завіса впала, достатньо замкнута культура намагається увібрати нові тенденції. Конфліктні трансформації відбуваються у трьох вимірах: питання будівництва церкви, стосунки з суспільство і світом, ставлення до національної державності.

«У цих моментах проявилася культурна ідентичність євангельського руху. Після закінчення радянського періоду стикнулися з тим, що треба відбудувати Церкву. Почався рух з відбудови молитовних будинків. У протестантизмі молитовний будинок зміцнює спільноту, часто будується руками цих людей.  У 90-ті роки постало питання фінансових ресурсів на будівництво. Активно залучали донорські кошти іноземних місіонерів. Крім грошей, вони привносили також й елементи своєї традиції. Однак американські служителі досить неоднозначно ставилися до американського руху. Вони готові були брати гроші, але не хотіли переймати богословські традиції», – розповіла Олена Панич.

Ще одне проблемне питання в радянську добу – це освіта. Здебільшого вчитися забороняли. Єдине, що було досяжним – це біблійні курси в Москві (заочне навчання). Після повалення радянського режиму з’являлися біблійні коледжі, які пізніше почали називатися семінаріями та інститутами. Але знову постали виклики, як поєднати вже усталені традиції з тими, які поширюють викладачі із Заходу.

«Багато людей із євангельського середовища намагалися західною академічною мовою відрефлексувати свої традиції. І вони виявили, що західна спільнота бачить пострадянський простір переважно православним. Баптисти багато чого запозичили з православ’я», – зазначає доповідачка.

За її словами, баптизм завжди вважав себе вище політики і звик осмислювати себе частиною радянського простору. Тому з проголошенням незалежності не всі розуміли, як сприймати ідеї незалежності, демократії. Не всі могли оцінити демократичні гасла під час Майдану чи усі болісні аспекти війни з Росією.

«Деяким важко осмислити, як ставитися до братів-росіян. Частина сказала, що це не наша війна, частина підтримує Україну і протиставляє себе братам-росіянам. Національна ідентичність може конкурувати з християнською ідентичністю. Здебільшого світ в євангельському вимірі сприймався як місіонерське поле. Коли обмежувальні радянські закони перестали діяти, проблема свободи почала сприйматися неоднозначно. Консервування традицій стало неможливим. І це стало викликом, як ставитися до світу, який став дружнім, може проникнути всередину і трансформує. Зараз можна спостерігати, як замкнута спільнота може відкриватися до світу, знаходити себе і завойовувати авторитет», – зазначила історик-релігієзнавець.

Православ’я відкрите до світу і людей на прикладі Відкритого Православного Університету

Протоєрей Георгій Коваленко, ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості,  у своїй доповіді «Відкрите православіє як можливість і як реальність» розповів про те, як  Церква може долати кордони закритості, ідентифікувати себе і вміти почути іншого.

«Відкрите православ’я» – це не новий термін, – зауважив о. Георгій Коваленко, –  він виникає після смерті Митрополита Володимира. У час, коли фундаментальні і консервативні ідеї в церкві активізувалися. Ідея відкритого православ’я виникла в оточенні, яке приходило в церкву у кін. 80-х початку 90-х років і спонукало до певної рефлексії».

о. Георгій Коваленко потрактував, як розуміти цю ідею. По-перше, це православ’я відкрите до діалогу. Відкрите до інших конфесій. Відкрите до інших релігій. По-друге, це православ’я відкрите до суспільства. По-третє, відкрите до знань.

«Ми думали, що все зміниться, коли відійде старше покоління. Але навіть молоде покоління з гаджетами може сповідувати досить консервативну або радянську ідеологічну модель і бути закритими до світу, до діалогу. Тобто не все відбувається лінійно», – зауважив доповідач.

По-четверте, православ’я відкрите до технологій, адже ще досі дискусії чи можна користуватися інтернетом і чи можна користуватися гаджетами залишаються відкритими.

«На одній конференції я риторично поставив запитання, чи є Христос у фейсбуці? Природня відповідь – ні. У літургічному, євхаристичному сенсі – ні, але в євангельському сенсі – так. «Коли двоє-троє зібрані в ім’я Моє, там Я посеред вас», казав Господь. Адже може статися, що коли дві людини в мережі зібралися заради Христа – Христос там присутній. А коли двоє зібралися у вівтарі і обговорюють політичну ситуацію під час богослужіння, Христа може там і не бути».

Православ’я, яке відкривається і презентує себе. Коли ми про себе розповідаємо, краще починаємо себе пізнавати, зауважив о. Георгій Коваленко: «Під час розмов про відкрите православ’я з’явився ще один термін – мережа. Не треба будувати структури, вони розділилися і закріпили це розділення богословськими, майновими, політичними речами. Натомість не вистачає християнської горизонталі. Ще задовго до виникнення інтернету Церква будувалася мережево. Богослов’я соборності і євхаристичне богослов’я якраз і є мережевим. У Софії Константинопольській на стіні храму я побачив знак павутини. Чим не символ тієї мережі?»

Під час доповіді о. Георгій Коваленко презентував діяльність Відкритого православного Університету Святої Софії-Премудрості – просвітницького проекту, який не є класичним університетом, хоча й планує відкривати деякі освітні програми в майбутньому. Це один з кроків до заявленої відкритості, яка зокрема проявляється через проведення публічних лекцій, круглих столів, міжнародних конференцій, видавничої програми «Біблійного Відкритого православ’я», медіа-проектів.

«Комунікація виходить за межі конфесійні. Бо іноді ти впізнаєш християнина у представнику іншої конфесії і віруючу людину у представнику іншої релігії. Ми маємо навчитися ідентифікації і вибудовувати зв’язки. Кордони між церквами не доходять до неба. А я пожартував, що ці іноді ці кордони «не доходять» до людей. Бо люди їх не розуміють. Нам треба подавати інший вимір єдності, інституційні формати єдності не працюють. Якщо хочеш побачити зміни в майбутньому, стань цією зміною сьогодні. Наш проект – це спроба втілити нашу ідею відкритості», – підсумував о. Георгій Коваленко.

Як Церква реагує на виклики в епоху постправди?

Нинішню епоху ознаменували періодом «постправди», коли справжнє складно відрізнити від фальшивого, коли брехню можуть сприймати за правду і навпаки – про це говорив директор Інституту релігії і суспільства Мирослав Маринович у доповідді «Виклики епохи комунікації – під прицілом правда».


Він виділив три найбільш виразні проблеми сучасного суспільства: вторгнення фейків як свідомо сконструйованої неправди, зомбування як втрату здатності свідомо розрізняти правду і облуду,  визнання вірогідності хибних тверджень.

«У постмодернізмі немає об’єктивної правди. Її визначають як середнє арифметичне між різними опініями. Це працює, доки маємо людей, які вміють грати за правилами. Це допомагає ліквідовувати конфлікти. Сурков, Путін добре скористалися з цієї системи. Вони запускають в цю систему цілковиту сконструйовану неправду і вона починає діяти в цій системі як точка зору російського уряду. ЇЇ починають враховувати при визначенні середнього арифметичного. Система входить у зону абсолютної нечіткості», – зазначив Мирослав Маринович.

Він звернув увагу на цікаву думку Едварда Лукаса, який сказав, що західні медіа цінують більше справедливість ніж правду. У своєму прагненні збалансувати інформацію і подати дві сторони, вони не помічають, що часто їхня схильність до балансу є вибірковою. Адже вони не збалансовують астрономів з астрологами, але почуваються цілком спокійно збалансовуючи медіа Кремля із західними медіа. Виникає неспроможність розрізнити правду і брехню через заперечення абсолютної правди, зауважив доповідач.

«У радянські часи ставили глушилки на «Радіо Свободу» і «Голос Америки». Сьогодні немає глушилок. Щоб позбавити людину здатності розрізняти правду від брехні, впливають на її  глибинні інстинкти, глибинні пласти стереотипів. Це особливо характерно для російської ментальності. «Захід хоче нас знищити» – така думка виростає з глибинних стереотипів та ідеї «Третього Риму» як антитези до Першого Риму. Це постава, якою можна маніпулювати. Використати в хибному розумінні. Поставити на службу злу. Настроювати проти України. Така зазомбована свідомість сприймає правду як брехню, якою хочуть їх обдурити. Родичі однієї сім`ї, які проживають в Росії і в Україні, могли довго сперечатися, чи був Майдан фашистським», – наголосив Мирослав Маринович.

Як він зауважив, ще донедавна будь-яку хибну, глупу думку міг заперечити моральний чи громадський авторитет, і її відразу відкидали. Але зараз діє «принцип фейсбуку», в якому усе сприймається емоційно і часто без вагомих і вичерпних фактів.

«Прозвучала хибна думка, яку всі лайкають і це є визнанням легітимності. Відтак, точка зору авторитету розчиняється серед емоційних, невиправданих думок. У фейсбуці усі рівні – цинічний троль, професійний експерт і моральний авторитет. У таких умовах експерт навіть виглядатиме нудним, а цинічний троль без зайвих нюансів проникатиме до серця людини і завойовуватиме симпатію. На цьому можна виграти вибори. Американська преса лише тепер досліджує, як Трамп прийшов до влади», – розповідає Мирослав Маринович.

На його думку, такі фундаментальні проблеми вимагають біблійної перспективи. Якщо людство щораз більше не може встановити правду, воно прийматиме хибні рішення, а це матиме катастрофічні духовні наслідки. Ще Папа Бенедикт XVI сказав, що суспільство щораз більш глобалізоване зближує нас, але не робить братами. Це брак суспільної довіри.

«Так само в Україні. Чому не з’явиться когорта нових політиків і не зробить зміни? Один з депутатів визнав, що це нестача взаємної довіри. Навіть не наявність ворога, чи коштів, а брак довіри, яка є категорією духовною. Як за це боротися? Очевидно, першим джерелом довіри є любов. Проте цим не вичерпуються імена Бога. Немає любові без правди і правди без любові. Отже, ще одним джерелом довіри є правда. Тільки релігійний світогляд може бути глибшим ніж політика. Чи готова Церква до цього?», – наголосив Мирослав Маринович.

Ірина Наумець

Джерело: https://risu.org.ua/ua/index/exclusive/reportage/66839/