Загоєння ран минулого у світлі віри: досвід Католицької Церкви Північної Ірландії

Сьогодні весь світ має Північну Ірландію за приклад успішного встановлення миру, і я вважаю, що ми як суспільство можемо гордитись тим, чого досягли починаючи з 90-х років минулого століття. Утім тут варто додати, що наш поступ до миру далеко не завершився і треба зробити ще дуже й дуже багато, щоб подолати біль і незгоди минулого, зжити культуру насильства й розбудувати на фундаменті примирення нову будучність.

Вступ

Я дуже рада, що мене запросили взяти участь у цій конференції. За дорученням Ірландської конференції католицького єпископату я от уже два роки працюю над проблемою „загоєння ран минулого”. І сьогодні, дивлячись на цю проблему з північноірландської перспективи і спираючись на досвід нашої Церкви, я викладу вам деякі свої міркування з цього приводу. Я підходжу до цього питання як історик (моя докторська дисертація була присвячена порівняльному аналізові різних позицій церковної єрархії щодо політичного насильства на прикладі Північної Ірландії та Країни басків) і як працівник Комісії справедливості та громадських справ Ірландської єпископської конференції. На жаль, навіть попри те, що я займаюся цими питаннями уже не перший рік, у мене й досі в голові більше питань, ніж відповідей. Утім я думаю, що чітко сформульовані питання мають власну цінність, особливо коли вони звучать на таких-от міжнародних форумах, що мають на меті обмін досвідом.
Торік я мала нагоду провести десять днів тут, в Україні, як учасник програми боротьби з торгівлею людьми. Три дні я гостювала в домі звичайної української родини у Львівській області, спостерігаючи за її життям. І мене вразило, що деякі з найголовніших проблем тутешнього суспільства дуже подібні до тих, що стоять перед Північною Ірландією. На мій погляд, одне зі стрижневих питань – це відновлення довіри всередині спільноти після років узаємних підозр, породжених загрозою насильства. Наприклад, батько родини, яка мене гостила, казав, що там, де він живе, люди не спішать звірятись на своїх сусідів, бо за часів комунізму ти ніколи не знав, хто може донести на тебе владі. І в мене одразу виникла асоціяція з моїм власним досвідом: у Північній Ірландії діяльність британських спецслужб, що скрізь вербували інформаторів, теж мала руйнівний вплив на людське відчуття спільноти. Я помітила, що в Україні, як і в Ірландії, мова та інші символи національної ідентичности теж можуть бути причиною незгод і страхів. Ще одна проблема – це ті люди, що не поспівають у ногу з часом та суспільними змінами. І хоча на перший погляд ситуація в суспільстві істотно поліпшилась, багато людей і досі потерпають від тих шрамів, що залишило по собі минуле. Йдеться про вплив багатолітнього ув’язнення на окремих осіб та їхні родини, про безробіття, алкоголізм, психічні хвороби, – все це проблеми, спільні для обох країн. Нарешті, і тут і там Церква та релігійна віра відіграє важливу роль, допомагаючи людям долати ці проблеми.
Гадаю, що протягом мого короткого перебування в Україні я дізналась дуже багато, і сподіваюся, що й мої сьогоднішні слухачі почерпнуть щось корисне з того північноірландського досвіду, яким я хочу з ними поділитися. Почну я з того, що подам короткий історичний огляд конфлікту в Північній Ірландії, а тоді зупинюсь на деяких найважливіших питаннях з-поміж тих, над якими я працюю.

Історичне тло конфлікту в Північній Ірландії

Сьогодні весь світ має Північну Ірландію за приклад успішного встановлення миру, і я вважаю, що ми як суспільство можемо гордитись тим, чого досягли починаючи з 90-х років минулого століття. Утім тут варто додати, що наш поступ до миру далеко не завершився і треба зробити ще дуже й дуже багато, щоб подолати біль і незгоди минулого, зжити культуру насильства й розбудувати на фундаменті примирення нову будучність.
Дуже важко за кілька хвилин підсумувати багато століть історії, тож я хотіла б особливо наголосити на одному моменті: Північна Ірландія як окреме адміністративне утворення, що виникло після поділу Ірландії в 1921 році, народилася з насильства, і насильство стало визначальною рисою її історії. Північна Ірландія була створена в результаті угоди, якою британський уряд сподівався полагодити багатовіковий конфлікт між Великобританією та ірландцями, що домагалися незалежности. Утворення Північної Ірландії як автономної одиниці мало б стати компромісом, але компроміс цей нікого не задовольнив, тож насильство тривало аж до наших днів, і наш політичний лад дотепер лишається дуже крихким і непевним.
Корені проблеми сягають ХVII століття, коли в Ірландії почали масово селитися англійські та шотландські переселенці. Вони витискали корінних ірландців з їхніх земель, передовсім на північному сході острова (Ольстер), і приносили з собою чужу мову та чужу релігію. Спроби асимілювати місцеву людність, знищивши її мову та культуру, зазнали невдачі, і в результаті ця культура, й зокрема релігія як її важливий елемент, стала знаком ідентичности. Релігійні відмінності й донині майже цілком збігаються з національною ідентичністю (хоч практикування релігії останнім часом сильно занепало). Релігія традиційно служила за підставу для визначення спільноти й окреслення її меж.
Усе це підводить нас до другого стрижневого моменту, на якому я хотіла б наголосити. У світі зазвичай вважають, що північноірландський конфлікт має суто релігійне підґрунтя і що його причина полягає в неспроможності протестантів і католиків жити біч-о-біч в мирі та злагоді. А на ділі йдеться про боротьбу за територію між тими, хто усвідомлює себе ірландцями, і тими, хто вважає себе за британців. Ця боротьба відбилася на всіх аспектах життя краю: політичному, соціальному, культурному та економічному.
Після колонізації Ольстера ірландські націоналісти сотні років боролися проти британського панування як силою зброї, так і засобами парламентарної політики. З вибухом ірландської війни за незалежність 1919 року стало ясно, що Британія не зможе зберегти контроль над островом, але на той час нащадки англійських та шотландських поселенців, відомі під назвою уніоністів і зосереджені переважно в провінції Ольстер, уже зорганізували власні збройні сили й виступили проти незалежности Ірландії.
Отже, утворення Північної Ірландії розглядалося як компроміс між цими двома таборами: уніоністами й ірландськими націоналістами. В той час як більша частина Ірландії з центром у Дубліні здобула самоврядування, частина провінції Ольстер була виділена в окрему адміністративну одиницю й отримала окремий парламент у Белфасті. Кордони цього нового утворення були проведені таким чином, щоб охопити максимум території й водночас допевнитись, щоб більшість людности становили уніоністи. Це мало гарантувати, що політичний контроль над Північною Ірландією залишиться в уніоністських руках. Католиків-націоналістів із самого початку розглядали як загрозу й не допускали до реальної участи в громадсько-політичному житті. Перший прем’єр-міністр Північної Ірландії сер Генрі Крейґ гордо заявляв, що тепер „ми маємо протестантський парламент у протестантському краї”.
У Белфасті під владою уніоністів католицька людність зазнавала різних форм дискримінації: їхні можливості в плані працевлаштування, вибору місця проживання, участи в виборах тощо були істотно обмежені. Не маючи змоги поліпшити своє становище в рамках чинної політичної системи, багато католиків зверталися по допомогу до своєї Церкви. Церковні провідники мусили вийти поза сферу своїх традиційних обов’язків і взяти участь у різного роду політичних кампаніях та соціяльних ініціативах. У результаті північноірландські католики фактично створили власну державу в державі, й осердям їхнього громадського життя стала саме Церква. А це, своєю чергою, підштовхнуло їхніх супротивників-протестантів до висновку, що націоналістична громадськість опанована впливами Католицької Церкви, і якщо націоналісти коли-небудь прийдуть до влади, свобода релігії опиниться під загрозою.
Втім у 60-х роках ситуація почала мінятися. Нове законодавство, запроваджене у Великобританії після Другої світової війни, дало католикам ширший доступ до вищої освіти. Студентам-католикам вельми підносили дух усі ті зміни, що відбувались у світі під кінець 60-х років, – як-от успіхи руху за громадянські права у Сполучених Штатах Америки, – і вони заходились організовувати протести і в себе вдома, вимагаючи рівности у виборчих правах і у праві вибору місця проживання. Противники реформ відповіли на ці мирні протести грубою силою; їх підтримала і поліція, яка не тільки не захищала протестувальників від нападів, а й сама подекуди прилучалася до нападників. У серпні 1969 року до Північної Ірландії були введені регулярні частини Британської армії. Порочне коло насильства з боку держави та воєнізованих угруповань – як протестантських, так і католицьких – остаточно замкнулося. Кровопролиття триватиме ще три десятки років і забере понад 3600 життів.
10 квітня 1998 року в Белфасті Великобританія та Ірландія підписали так звану Страсноп’ятничну, або Белфастську угоду, яку підтримала більшість політичних сил Північної Ірландії. Ця угода, що охоплювала широке коло питань, мала стати запорукою того, що в майбутньому політичні зміни будуть досягатися тільки мирними демократичними засобами. Угода стала важливою віхою на шляху до примирення; одразу після її підписання найвпливовіші воєнізовані організації почали складати зброю. Втім для розв’язання глибинних соціальних проблем, породжених конфліктом, треба зробити ще дуже і дуже багато.
Сподіваюся, цей короткий вступ дав вам певне уявлення про суть конфлікту і про те, чому Церква грала й далі грає в ньому таку важливу роль.

Роль Церкви в загоєнні ран минулого

Якщо говорити про глибші питання, пов’язані з побудовою мирного, здорового суспільства, – про перехід від простого припинення насильства до реального вигоювання ран минулого, – то Церква й тут може багато в чому допомогти. У випадку Північної Ірландії треба визнати, що Церкви мають багатолітній досвід надання різноманітної допомоги жертвам насильства. Скажімо, Католицька Церква матеріяльно допомагала людям, що втратили дім у результаті конфлікту; священики підтримували зв’язок із владою, допомагаючи сім’ям розшукувати пропалих безвісти, відвідували ув’язнених, розраджували тих, хто втратив рідних і близьких, а головне – завжди були готові вислухати кожного.
Це одна з головний ідей, що їх Церква має донести до сучасного світу: жертви насильства потребують, щоб їх вислухали. У Північній Ірландії, як і в інших суспільствах, що пережили гострий конфлікт, є чимало жертв насильства, які чекають допомоги, і завжди існує небезпека, що їхні потреби будуть використані задля чиєїсь політичної вигоди. Повага до гідности жертв вимагає враховувати їхні погляди та їхні потреби в будь-яких рішеннях, що так чи інакше їх торкаються, і Церкви зобов’язані завжди нагадувати про це владі.
Стрижнева проблема, з якою ми зіткнулися в нашій роботі, – як краще підтримати тих жертв, що й досі шукають правди та справедливости як ліків для своїх душевних ран. Один тільки приклад: багато жертв північноірландського конфлікту закликають створити Комісію правди – форум, на якому можна було б з’ясувати, що ж сталося з їхні близькими: Хто відповідальний за їхню смерть? Чому їх убито? В принципі, це ініціятива, яку Католицька Церква могла б усіляко підтримувати. Ми переконані, що саме правда зробить нас вільними (пор. Йо. 8:32). Однак на практиці виникає питання: Чи будуть усі ті, хто володіє досі не оприлюдненою інформацією, чесно й одверто брати участь у цьому процесі? А якщо ні, то чи не зазнають жертви насильства „повторної віктимізації”, розповівши історію свого життя й повторно переживши свій біль у контексті, в якому їхні сподівання не мають шансів справдитися? У таких-от випадках Церкві не просто визначити, як саме вона мала б підтримати жертв несправедливости й насильства.
По суті, Католицька Церква працює в ім’я примирення, а ми знаємо, що процес примирення не завершиться доти, доки не будуть задоволені вимоги правди й справедливости. Та якщо ми хочемо, щоб примирення було справжнім і дійовим, воно не може лишатися абстрактною ідеєю; змагаючи до примирення, слід брати до уваги місцеві реалії, місцевий контекст. У Північній Ірландії навіть саме слово „примирення” може викликати ворожість і підозри. Багато жертв насильства дивляться на процес примирення з тривогою, побоюючись, що їх змусять покинути пошук справедливости в ім’я якихось „вищих інтересів”. Дехто навіть сумнівається, чи можна говорити про примирення у випадку спільнот, що силою історичних обставин завжди були розділені. А що в північноірландському конфлікті стрижневу роль відігравала релігія, то дехто побоюється, що в результаті примирення він буде змушений наступити на горло своїм найглибшим переконанням.
Утім, якщо застановитися над тим значенням, що його має слово „примирення” в Новому Завіті (а в грецькій мові слово „примирення” етимологічно походить від слова „обмін”), то ми побачимо, що воно несе в собі ідею подолання ворожнечі, знесення бар’єрів, налагодження нових стосунків. У своїх розважаннях над проблемою примирення ми керувалися словами монсеньйора Хуана Жерарді, ґватемальського єпископа-помічника, убитого в квітні 1998 року, через два тижні після підписання Белфастської угоди. Він казав:
Ми покликані до миру. Христова місія – це місія примирення. Присутність Христова спонукує нас боротися за мир у цьому розколотому суспільстві й старатися поставити і жертв, і їх кривдників у правові рамки. Люди гинули за свої переконання. Убивці дуже часто були просто знаряддями в чужих руках. Тут конче потрібне навернення, і саме ми повинні створити для нього передумови. Не досить просто визнавати факти. Треба задумуватися над ними й віднаходити втрачені цінності.
(Монсеньйор Хуан Жерарді. Промова з нагоди презентації звіту «Проєкту відновлення історичної пам’яти» в митрополичому соборі Ґватемали, 24 квітня 1998, у вид.: REMHI (Recovery of Historical Memory Project), Guatemala: Never Again! [Лондон: CIIR: Latin American Bureau, 1999], xxiii).
Єпископ Жерарді мав цілковиту слушність, наголошуючи на цінностях і на потребі навернення. Серед непростих питань, що стоять перед північноірландськими Церквами, є й таке: Якщо в суспільстві, де Церкви відіграють таку видатну провідну роль, десятиліттями тривав кривавий конфлікт, який забрав тисячі людських життів, то хіба це не означає, що Церкви не виконали свою місію утвердження християнських цінностей, таких як гідність людської особи й пошанування людського життя? Тепер, коли ми намагаємось залишити позаду культуру насильства й страху, всі ці втрачені цінності треба відродити.
Як казав монс. Жерарді, наше суспільство „розколоте”, і багато людей – як жертв, так і винуватців насильства й несправедливости – тяжко постраждали в результаті конфлікту. Ясно одне: щоб досягти справжнього примирення, треба відновити довіру між людьми. Як я вже казала у вступній частині, саме під цим оглядом я бачу чіткі паралелі між Україною і Північною Ірландією: українцям також треба подумати над тим, як відновити взаємну довіру й почуття спільноти в суспільстві, де комуністичний режим довгі роки змушував людей жити в стані страху й ізоляції. Таку культуру, що утверджувалася десятки років, дуже важко перебудувати.
Усунення загрози насильства є головною передумовою утвердження довіри, а проте, як я вже казала, насильство пустило дуже глибокі корені в нашому суспільстві, залишивши незагладний слід у культурі й традиціях. Наприклад, є виразна тенденція романтизувати насильство: обидва політичні табори щорічно відзначають дні історичних битв, змальовуючи їх як найславетніші моменти нашої історії й геть забуваючи про те, скільки людських життів ці битви коштували. Коли йдеться про подолання спадщини кровопролитних конфліктів, Церкви повинні запропонувати суспільності слушну, таку, що ґрунтується на моральних нормах, систему відліку, яка дала б змогу пізнати й зрозуміти минуле. А зробити це не так і просто, бо для цього самим Церквам треба буде відповісти на незручні питання про їхню власну поставу щодо того насильства, яке вирувало в нашому краї в минулому.
Досліджуючи проблематику насильства і примирення, я як історик дуже добре усвідомила, яке надзвичайно складне завдання постає перед церковними провідниками в ситуації, коли їм доводиться реагувати на політичне насильство. Осудження насильства часто наражає Церкву на звинувачення в політичній заанґажованості. У цьому зв’язку ірландський єпископ Деррі д-р Едвард Дейлі зауважив іще в 1975 році: „Мабуть, і сам Бог, даючи Мойсеєві кам’яні скрижалі, був членом якоїсь політичної партії” (Edward Daly. In Place of Terrorism // The Furrow 26 ч. 10 (1975), с. 587–599).
Католицькі єпископи Північної Ірландії опинилися перед непростим завданням – вони мусили належно відреагувати на насильство з боку католицьких воєнізованих угруповань у той час, коли відчужені від держави католицькі громади сприймали це насильство як законну самооборону. І навпаки, єпископи мали моральний обов’язок осуджувати акти насильства, що їх учиняла супроти їхньої спільноти державна влада, але водночас усвідомлювали ризик того, що їхні слова можуть послужити легітимації радикальних воєнізованих угруповань. Крім того, єпископи стикалися з дуже поважними практичними труднощами, коли вони – перш ніж висловити свою позицію – пробували встановити подробиці окремих інцидентів. Отож не дивно, що, реагуючи на те насильство, яке не давало загоїти рани минулого, Церква не завжди й не в усьому діяла бездоганно правильно. Приміром, Церква повинна визнати, що райони, які найбільше постраждали від насильства, – це саме ті райони, де має місце найбільше відчуження від Церкви. Це також і найбідніші регіони нашого краю. Чому ж Церква, що має для бідних і стражденних такі переконливі слова надії, не змогла достукатися до найвразливіших членів нашого суспільства?
Дехто стверджує, що Церкви самі спричинилися до виникнення умов, у яких стало можливим утривалення насильства. Для прикладу я зацитую звіт, опублікований торік Консультативною групою у справах минулого, – органом, створеним з ініціятиви британської влади для подолання тяжкої спадщини північноірландського конфлікту. Щодо Церков група дійшла такого висновку:
На християнських Церквах лежить особлива історична відповідальність, бо вони не тільки постачали формули та категорії, що оформлювали і поглиблювали розкол суспільства, а й не раз санкціонували дії тих, хто використовував богословські суперечки й розбіжності для того, щоб здобути політичну вигоду або нові території. Католицтво і протестантизм стали розпізнавальними знаками супротивних національно-політичних таборів. Насильство й озлоблення, якими відзначалося протистояння двох громад, тільки поглиблювали взаємні підозри та прірву відчуження між двома християнськими традиціями. Протягом конфлікту церковні інституції виявились неспроможними проводити послідовну спільну лінію на примирення. Справді значущі заходи та ініціятиви часто походили від окремих конгрегацій, організацій або віруючих.
(Report of the Consultative Group on the Past, с. 78)
Коли йдеться про Католицьку Церкву, то далеко не з усіма висновками Комісії можна погодитися. Скажімо, можна посперечатися з твердженням про те, що Католицька Церква „санкціонувала дії тих, хто використовував богословські суперечки й розбіжності для того, щоб здобути політичну вигоду або нові території”. Незрозуміло, що це мало б означати, бо ж за сорок років конфлікту ніхто ніяких територій так і не придбав. Та в кожному разі треба визнати, що антагоністичні стосунки, які часто-густо існують між християнськими Церквами, можуть відбиватися на всьому суспільстві. Як історик я вважаю, що ця обставина аж ніяк не є першопричиною насильства, а проте вона стоїть на заваді розвитку братерських стосунків між ворожими спільнотами. І хоч сьогодні представники різних Церков дуже успішно співпрацюють у багатьох важливих справах, зокрема і в справі соціяльної справедливости, я не раз уже чула, як учасники такої співпраці казали: „Ще тридцять років тому це було б неможливо”. Може, несправедливо прикладати сучасні мірки до церковних діячів, що працювали до Другого Ватиканського Собору й безпосередньо після нього, але треба все ж визнати, що на питання „Хто є мій ближній?” вони здебільшого давали дуже обмежену відповідь. Сміливці, що у своїх намаганнях бути вірними євангельському духові виходили за рамки тогочасної норми, часто почувались ізольованими й підданими остракізму.
Церкви можуть дати людям почуття безпеки, що його ті не знаходять у світському суспільстві. Я помітила це й тут, на Україні. Ті, з ким я спілкувалася, казали мені, що той простір, який створює для людей Церква, – це одне з небагатьох місць, де вони почуваються в безпеці. В цьому плані Церква виконує важливу соціяльну місію. Втім Церква повинна остерігатися, щоб не викликати в людей почуття виключности, яке може виявлятися, наприклад, у тому, за кого вони моляться, а за кого ні.
Сьогодні Церкви Північної Ірландії повинні самі подати приклад того примирення, за яке вони борються, і в цьому плані зроблено вже чимало. Велике значення тут мали екуменічні гасла, проголошені на Другому Ватиканському Соборі. У цитованому вище звіті Консультативна комісія критикує християнські Церкви за схильність до взаємних підозр і звинувачує їх за те, що вони дали людям формули та категорії для оформлення суспільного розколу, – а проте недобачає позитивного впливу тих міжцерковних ініціятив, що реалізовувались починаючи з кінця 60-х років. І головне, Комісія не зауважила, що багато формулювань, які містилися в підсумкових документах цих ініціятив, знайшли відображення в Белфастській угоді.
Я вважаю, що, досліджуючи минуле, треба зважено оцінювати роль Церков: брати до уваги особливості того контексту, в якому їм доводилося діяти; вказувати на ті ділянки, де можна і слід було зробити більше задля утвердження євангельської злагоди й порозуміння в суспільстві; водночас визнавати й ті моменти, в яких Церква зіграла провідну роль і справила позитивний вплив.
Нарешті, я хотіла б сказати кілька слів про завершальну стадію процесу примирення – стадію, що, з погляду Церкви, має стрижневе значення. Маю на увазі прощення.

Прощення
У контексті північноірландського конфлікту слово „прощення” звучить досить часто, але мало хто замислюється над складністю тих вимог, які випливають із цього поняття. Типова помилка – це ототожнення прощення із забуттям; через це жертви побоюються, що їх змусять прощати тих, кого вони не готові простити. Однак при правильному підході прощення може зменшити тагар страждань на індивідуальному рівні й спричинитися до загоєння ран на рівні загальносуспільному, відновивши розірвані стосунки між спільнотами.
На наш погляд, Церкви Північної Ірландії повинні присвятити цій справі більше уваги та зусиль. Християнські Церкви мають перед собою найдосконаліший приклад прощення – життя, смерть і воскресіння Ісусове. І Церкви здатні створити той простір, де люди знайдуть підтримку на своєму шляху до взаємного прощення. Наприклад, у ритуалах Католицької Церкви колективні досвідчення поєднуються з можливостями для особистої рефлексії, й таке поєднання чинить могутній вплив на розум і почуття. Готовність поміркувати над варіянтами адаптації наявних ритуалів – можливо, у співпраці з іншими Церквами – стала б вагомим внеском у справу загоєння ран минулого.
Треба також зважити на ту роль, яку виконують наші церковні провідники. Багато з них самі постраждали в результаті конфлікту і самі мають показати приклад прощення. Треба дієвіше підтримувати їх у їхній праці, беручи до уваги не тільки потреби спільноти, а й їхні особисті людські потреби. Сьогодні церковним проводирям важко навіть знайти вільний час, що його можна було б присвятити справі примирення. Кількість священиків за останні роки сильно зменшилася, а відтак їхній робочий графік став аж надто щільним. Такого роду практичні міркування теж можуть посприяти успішнішій праці Католицької Церкви на ниві примирення.

Висновки
Окремі Церкви і християнська спільнота загалом повинні зробити свій вагомий внесок у розбудову нового мирного майбутнього Північної Ірландії. Загоєння ран нашого минулого – це завдання багатопланове, розраховане на довгу перспективу, і працювати над ним доведеться не одному поколінню. До справи примирення мусять долучитися усі суспільні категорії та групи, але у випадку Північної Ірландії перед вести повинні саме християнські Церкви.
Під час своєї доповіді я кілька разів говорила про конфлікт у минулому часі, наче йому вже покладено край. Це тому, що з часу підписання Белфастської угоди зроблено чимало важливих кроків на шляху до миру, і в суспільстві вже відбулися помітні зміни. Коли я була ще дитиною, британські солдати на вулицях були звичним видовищем, а сьогодні їх уже рідко коли й побачиш. Однак насильство ще не вгамоване до кінця, і ми досі не здобули всього, що обіцяла нам Белфастська угода. Воєнізовані угруповання й далі чинять напади на представників поліції та армії. Католицькі і протестантські квартали й досі відділені одне від одного „стінами миру”. Досі існують райони, куди я як католичка боюся заходити, і це саме можна сказати про моїх приятелів-протестантів. Церкви більше, ніж хтось інший, зобов’язані боротися з тими соціяльними структурами, що утривалюють насильство та несправедливість. А це значить, що на них лежить так само й непросте завдання долати різноманітні упередження, які побутують серед членів власної спільноти – чи то католицької, чи то протестантської.
Церкви покликані також критично проаналізувати власну діяльність і визнати, що в деяких випадках вони не зробили все можливе, щоб достукатись до „інших”, продемонструвати розуміння, закласти підвалини примирення та миру. Сьогодні в нашому дедалі більш секуляризованому суспільстві становище Церков дуже змінилося порівняно з добою гострого конфлікту. Це породжує нові проблеми для тих церковних діячів, які хочуть промовляти до людей, утверджуючи такі цінності, як людська гідність і пошанування людського життя. Але водночас це створює нові передумови для того, щоб Церкви з глибоким смиренням долучилися до процесу примирення, працюючи пліч-о-пліч з усією північноірландською суспільністю.
Ніколя Руні
науковий співробітник,
Ірландська Комісія “Справедливість і соціальні справи”

Переклав Роман Скакун