Мирослав Маринович: Львів’яни, схаменіться!

Звернення проректора УКУ Мирослава Мариновича щодо спорудження у Львові пам’ятника Митрополитові Андрею Шептицькому.

Затяті бої, що точаться довкола пам’ятника Митрополитові Андрею у Львові, нагадують мені типову картину у лазареті: забинтований хворий в гарячці зриває з себе пов’язки, не тямлячи, що наносить собі смертельну шкоду.

Навіть у найгіршому кошмарі не можна було собі уявити, що в рік 150-ліття великого Митрополита ми здрібніємо настільки, що станемо ілюструвати собою найгірші риси українців, так яскраво описаних самим Шептицьким. Бо хіба ж обидві ворожі партії – «захисників скверу» і «захисників пам’ятника» – не усвідомлюють, що вони точно вписуються в оте знамените Митрополитове спостереження:

«Є в душі українця глибока та сильна воля мати свою державу та попри ту волю знайдеться може рівносильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, ті спори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу. Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руїнний характер?»

Тут треба просто замінити слово «держава» на слово «пам’ятник», і вся фраза стане дзеркалом, у якому ми зможемо – мусимо! – побачити наші вишкірені від злоби обличчя.

Проте цього року ми маємо справу не лише з нашим руїнницьким характером, а й з активними підступами ворога. Цього року диявол має конкретне прізвище з п’яти літер. Це він, не маючи змоги поконати нас на фронті, кинув усі сили на руйнування країни зсередини. І це за його гроші невідомі хлюпають цілі ведра бензину у вогонь наших суперечок.

Хочете знати, хто вони? Хай кожен, для кого дорога Україна, замовкне й припинить суперечку. І ви почуєте голоси провокаторів, які замовкнути не можуть, бо мусять відробити свій гріш.

Воістину українці програють свої головні битви не у прямій сутичці з ворогом, а від внутрішніх роздорів, спричинених власною глупотою. Про це також говорив Митрополит: «Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям ворогами, що себе взаємно ненавидять і навіть не стидаються вже тої ненависти!»

Я не хочу зберігати святоюрський сквер ціною єдності львівської громади, яка так потрібна в часи війни. І не хочу пам’ятника Шептицького, збудованого тими, хто не шанує його слова. Я був би щасливий, якби у Львові нарешті постав пам’ятник Митрополитові, але насправді пам’ятник потрібен не йому, а нам – як символ нашої християнської й національної зрілості. А якщо це має бути символ нашого роздору, то я волію перечекати, поки ми дійсно станемо спадкоємцями духовного скарбу Кир Андрея.

Досі слово «корито» асоціювалося в нас виключно з тими земними скарбами, до яких рвуться наші можновладці. Проте це слово має й інше іронічне значення. Адже гарячі голови можуть навіть не помітити, як опиняться біля розбитого корита.

Утім, час схаменутися ще є, і тут багато залежить від Церкви. Пригадую один феноменальний момент із першої сесії Патріаршого собору УГКЦ. Пристрасті суперечок розгорілися були не на жарт, виділилися дві непримиренні «партії», що сперечалися щораз енергійніше. І в цей момент Блаженніший Любомир кардинал Гузар, що головував на засіданні, підняв невелику ікону і попросив усіх присутніх помовчати кілька хвилин, спрямувавши свої думки до Бога. Це дало приголомшливий ефект: пристрасті як рукою зняло.

Прошу вас, Владики і священики, пастирі й проповідники: зримо чи незримо піднесіть над розсвареним Львовом благодатну ікону! Прошу вас, дорогі львів’яни: вгору піднесіть серця!

Мирослав Маринович

Джерело: http://ucu.edu.ua/news/23715/